Безвихідь і страх керують тими, хто служить режиму Кремля в окупації: інтерв’ю з експолоненим, священником Богданом Гелетою

Богдан Гелета — священник Української греко-католицької церкви, монах ордену Редемптористів.

Народився 1965 року в Івано-Франківській області. Здобув освіту в радіотехнічному училищі, після — працював налаштувальником радіоапаратури та електроніки. У 1992 році вступив до монастиря. Навчався в семінарії та в Українському католицькому університеті у Львові. У 2009 році був висвячений у сан священника.

Навесні 2019 року отримав призначення в Бердянськ, у парафію Різдва Пресвятої Богородиці. У листопаді 2022 року був викрадений російськими силовиками. Майже два роки провів у колоніях, зазнав тортур. У червні 2024 року повернувся в Україну в рамках обміну полоненими.

Богдан Гелета — гість чергового випуску програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

Для тих, хто мене тримав у неволі, я — “сектант”

— Ви провели вже кілька місяців на волі, в Україні. Як відбувається ваша реабілітація?

— Будучи в полоні, я знав, що я свідчитиму. І якоюсь мірою я був уже підготовлений. Для мене це не було такою несподіванкою. Звичайно, були негативні моменти, які пов’язані з психікою, з переживаннями. Але здебільшого все проходить добре.

— Ви вже повернулися до роботи? Чи ви ще духовно відпочиваєте?

— Частково так, повернувся.

— Як ви опинилися в Бердянську? Я так розумію, парафія там існувала ще до вашого приїзду, чи ви були першим священником парафії УГКЦ?

— Парафія існувала вже понад 10 років. Ми замінили інших священників, які там були. Ми мали повернутися 2023 року. Але, на жаль, сталася війна.

— Хто був вашими парафіянами?

— Українці, росіяни, греки, приїжджі. Різні були. Людей було мало, тому що це такий регіон, він потребує ще дуже багато духовної роботи. Не можна порівнювати із західними та східними територіями України. Українська духовність там була зруйнована.

— Перебування там ви сприймали більше як місію, я так розумію?

— Так, це місія. Слово Боже. Ми несемо ці знання, віру. Але не тільки, ми працюємо так само в різних соціальних формах.

— Якою була головна претензія до священників, коли вас заарештовували? Що вони мали проти вас, проти церкви?

— Спочатку вони нам казали, що затримують людей, яких потрібно перевірити. І попередили нас, що ми мусимо взяти дозвіл на будь-які акції чи молитви поза своїм храмом, чи то в місті, чи то серед людей. І це було причиною затримання.

— Це були представники ФСБ РФ?

— Спочатку це були солдати, так нам сказали. Але вони були в камуфляжі із закритими обличчями.

— А ФСБшники коли підключилися до вашої справи?

— Це вже потім, після кількох допитів. Вони підключилися, коли ми вже були в камерах. Нас викликали, вони тоді намагалися нас агітувати, запрошували до “співпраці”.

— А що саме вони пропонували? Перейти в РПЦ? Змінити церкви? Що вони хотіли від вас?

— Конкретики не було. Нічого такого не пропонували. Але казали, що коли ми погодимося, тоді скажуть.

— Якими були умови вашого утримання? Наскільки відомо, були тортури. Ви можете про це розповісти?

— Ми були в кількох місцях. У Бердянську 4 місяці, і ще майже 5 місяців у 77-й колонії. Вона також знаходиться в Бердянську. І коли ми там перебували, у наших камерах було дуже багато людей, які проходили фільтрацію. Вони розповідали різні речі — що з ними відбувалося — це були і військові, і цивільні. Жінки були, але вони були в окремих камерах, і ми тільки чули їхні голоси через коридор. Якщо порівнювати бердянську і горлівську колонії, то мене особисто в Бердянську не чіпали фізично, але хотіли зламати психологічними методами.

Наприклад, з п’ятої ранку до першої години ночі вони змушували слухати радянську музику.

— У вас була можливість молитися, може, і служити в колонії?

— Була можливість молитися, спілкуватися. Багато хто підходив, розповідав про свої проблеми. І це було позитивно з того боку, що вони полегшували своє горе. Якщо хтось носив у собі ненависть, то він якось через молитву, через спілкування пом’якшувався і вже менше переживав, отримував внутрішні духовні сили.

— Якщо говорити про слідчих, про тих, хто працював у в’язниці, вони ставили вам запитання про церкву? Вони взагалі розуміли, що ви — священник Греко-католицької церкви?

— Так, вони дуже добре це розуміли. І для них ми — секта. Церква, яка, вони так пояснюють, відірвана від Христа, від Бога, і ми спотворюємо віру. Вони так виховані пропагандистськими методами. Це відбувається поколіннями. Вони щиро вірять, що ми їхні вороги, і нас потрібно ізолювати від суспільства.

— Але до вас не зверталися, як до священника? Ви для них були як цивільний?

— Так.

— Отче, а що вам відомо про обмін, у рамках якого ви повернулися з полону? Яка в цьому була роль церкви, держави?

— У глобальних обставинах можу тільки здогадуватися. Повної картини я не знаю, але я вдячний усім, хто причетний, хто молився, і знаю таких людей. Вдячний і Папі Римському, нашому блаженнішому Святославу, владиці Степану Меньку. Я не буду перераховувати всіх наших побратимів із нашої громади, і сестер із різних громад, і простих людей, яких, може, величезна кількість.

— Чи багато священників, греко-католиків, католиків перебувають у в’язниці, в полоні, переслідуються на захоплених територіях?

— Ми з отцем Іваном були тільки вдвох, і я такої інформації не знаю.

— Блаженніший Святослав нещодавно сказав, що на тимчасово окупованих територіях України зараз немає греко-католицької церкви. Може, ви щось знаєте про те, як існують спільноти? Чи існують вони взагалі?

— Вони існують у підпіллі. І вони моляться по своїх домівках. Можливо, десь збираються, але мені це не відомо.

— А ви хотіли б повернутися до Бердянська?

— Звичайно. Я думаю, що так і буде в недалекому майбутньому.

Смерть — тимчасова, а любов — вічна

— Чому, на ваш погляд, тривають такі жорстокі практики полону і насильства у 21-му столітті?

— Важко сказати. Ми перебуваємо в таких культурних часах. Але повертається вульгарщина, такі страшні часи. Напевно, це відбувається через те, що люди відійшли від Бога. Більше люблять своє життя, свій комфорт, свої власні гріхи.

— Отче, як вам вдалося не наповнити свою душу ненавистю і помстою?

— Через молитву, через спілкування з Богом, іншого шляху не існує. Потрібно постійно очищатися, звільнятися від свого Я, від якихось поганих звичок. Тоді приходять спокій, духовна сила, які дають можливість діяти й реалізувати себе в добрі.

Немає людей, які б ні в що не вірили

— Що б ви сказали родичам тих, хто зараз у полоні? Їм дуже складно чекати. Приходить відчай, залишає надія. Що б ви сказали, як пастор і як людина, яка пройшла через це випробування?

— Я б радив, щоб вони також очищалися, давали Господу обіцянки, ставали кращими. І вони знайдуть спокій і силу, щоб витримати ці жахи. Смерть — тимчасова, а любов — вічна. І ми отримуємо ці знання через свою власну молитву — зв’язок із Господом. Це питання віри.

— А якщо в людини немає віри, або вона не воцерковлена?

— Нехай почне практикувати. Нехай спробує. Просто можна своїми словами звернутися: “Господи, допоможи мені”. Треба переступити через себе.

— Отче, ви зустрічали за час полону якесь милосердне ставлення до себе з боку співробітників в’язниці? Може, були ті, хто розуміє, що чинить несправедливість?

— Були деякі люди, які нас не чіпали, як інші. І відчувалося, що вони хочуть якогось до нас іншого ставлення, але, напевно, вони боялися свого ж середовища, своїх же воєначальників. І все одно вони мусили удавати, що щось роблять. Але вони не знущалися так, як інші.

— А що ними керує — страх чи фанатизм? Що на першому місці в них?

— Я думаю, і те, і інше. А останнім часом, напевно, їхня безвихідь. Тому що вони розуміють, що рано чи пізно вони відповідатимуть.

— Ви маєте на увазі земний суд?

— І земний, і небесний.

— Ви не думали над тим, щоб тепер займатися духовною роботою з полоненими? Може, капеланство?

Так, я думав. Але все ще попереду. Я зараз свідчу.

Я бачив людей на межі — це цінний досвід

— Що б Ви сказали тим людям, які, наприклад, узагалі не знали, що священники були у в’язниці? Що б Ви могли сказати нашим глядачам про свій досвід?

— Мій досвід цінний у тому сенсі, що можна було побачити зсередини, що коїться з тими людьми, які перебувають на межі, в атмосфері смерті та відчаю. І цей негативний досвід можна перетворити в майбутньому житті на якийсь позитив. Це не проста психологія. Це живе спілкування з Богом. Немає людини, яка не вірить ні в що. Ми віримо. І ми повинні шукати у своїй вірі досконалість, щоб через своє внутрішнє і зовнішнє очищення почути голос Всевишнього.

— Поділіться спогадами про Бердянськ до окупації? Як Ви відчували це місто?

— Робота і служба на цих територіях специфічна. Тому що люди дуже далекі від свого вдосконалення, думають про матеріальне, думають про ті речі, які зникають, вони стають рабами речей матеріальних. І достукатися до їхніх сердець важко. Але через молитву, через Господній досвід, ми можемо це робити.

Бердянськ змінюється. Він уже не такий, як був. Він буде кращим. Повертатимуться люди, які вимушено покинули місто, і будуватимуть його. Я буду з ними. Я вже з ними. Ми розкидані, на жаль. Але час прийде і ми повернемося.

— Як ви уявляєте мир?

— Мир — це коли ти віддаєш себе іншим на служіння. Коли ви маєте сім’ю, ви намагаєтеся їй служити. Так і в суспільстві. Але основою є Господь Бог у цьому світі.

Попередні випуски проєкту “Люди доброї волі”:

• Як розгледіти хвіст імперіалізму в “хороших руських”: інтерв’ю з російською художницею Катериною Марголіс
• Становлення та розвиток морського військового флоту України: інтерв’ю з ексзаступником начальника штабу ВМС Андрієм Риженком
• Порівняння економіки України, Росії та Європи: інтерв’ю з польським економістом Лешеком Бальцеровичем
• Путін — найяскравіший приклад фашиста у світі: інтерв’ю з філософом Джейсоном Стенлі
• Курська операція ЗСУ змінила погляди жителів російського прикордоння: інтерв’ю із соціологом Оленою Конєвою