Убивства мирних для розваги та залякування, садизм і тортури з маніакальним захватом. Пекло фільтраційних таборів і приховування слідів злочинів. Примусова мобілізація для винищення місцевого населення.
Як армія російських “визволителів”, а насправді — ґвалтівників, мародерів і вбивць — скоює воєнні злочини проти мирних українців — у “Спеціальному репортажі” на телеканалі FREEДOM.
Автор — Ольга Михайлюк.
Мародери та терористи
24 лютого 2022 року — день, коли російська армія з подачі військово-політичного керівництва вдерлася в сусідню суверенну державу. Це день, з якого почалися терор і геноцид українського народу.
Розв’язавши на території Європи жорстоку війну, цинічно називаючи себе “визволителями”, путінські солдати щоденно чинять звірства проти мирного населення всюди, куди б не ступила їхня нога.
“24 лютого рано вранці нам повідомили, що бої чути на кордоні. Ми знаходимося приблизно за 35-38 кілометрів від кордону і в нашому місті практично не було українських частин. І вже близько обіду російські солдати в’їжджали в наше місто Тростянець. Була велика колона російської техніки та понад 100 одиниць техніки зайшли в беззбройне невійськове місто”, — згадує Юрій Бова, міський голова міста Тростянець (Сумська область).
У захоплених адміністративних будівлях окупанти організували штаби та розмістили офіцерський склад.
“Штаб 1-ї танкової армії, Кантемирівська дивізія, Таманська дивізія. Тут сиділо два генерали та багато офіцерів”, — каже Юрій Бова.
А все місто було віддано на поталу рядовим. Російські солдати, як орда, мародерствували скрізь, де тільки можна.
“Ось щоденник російського солдата. Знайшли ми його в адміністрації. Підписано “Шен”. Він пише: “Минуло 11 днів від дня з, можливо, Воронежа. Ми закріпилися в місті. Виглядає тут усе жахливо. Ми, як фашисти, розграбували всі магазини, повибивали шибки. Люди нас бояться. Ми заселилися в магазин. Дружині взяв дві сумки “хохляцькі” і блендер. Хочу більше їй привезти. Але немає вже нічого, все вкрали”, — цитує щоденник російського окупанта міський голова Тростянця.
Грабували й місцевих жителів, яких, як вторить владі російська пропаганда, прийшли “рятувати” від “київського режиму”.
“Заходили, селилися прямо у квартири, виганяли людей, старих. Навіть серед ночі могли вигнати старих на вулицю, на холод. Їх не цікавило, де вони будуть ніч проводити”, — згадує окупацію міста Юрій Бова.
Тростянець взяли в облогу, поставили блокпости — виїзд-в’їзд був заборонений.
“Розстрілювали машини, які намагалися в’їхати в місто. У нас між селом Боромля і Тростянцем було кілька одиниць цивільних розстріляно”, — каже міський голова Тростянця.
А в самому місті Тростянець російські військові влаштовували справжнє сафарі.
“Були й снайпери, які стріляли просто по людях. Можливо, було завдання залякати жителів мирних. Жінку, якій було близько 70 років і яка йшла просто в магазин по хліб, застрелив снайпер. І щобільше — її намагалися забрати сусіди, але стріляв снайпер, щоб ніхто до неї не підходив. Вона кілька днів лежала просто на вулиці”, — згадує Юрій Бова.
У підвалі залізничного вокзалу організували катівню. Наручники, кийки, металеві кліщі — це те, що знаходили слідчі вже після звільнення міста. Відомі десятки випадків знущань з мирних громадян.
Місто Тростянець стало одним із багатьох населених пунктів, яке пережило окупацію. За місяць місто звільнили українські військові, і тоді світові відкрилася правда про методи та моральний вигляд солдатів Путіна. А за кілька днів, після деокупації міст Ірпінь і Буча, стане зрозуміло, що нелюдська жорстокість, насильство, що межує з садизмом, і вседозволеність — це характеристика російської армії.
Про масштаби злодіянь РФ у Маріуполі ще тільки належить дізнатися
Усе, що коїли та коять бійці кремлівського диктатора, — це воєнні злочини та злочини проти людяності.
“Маріуполь для російської армії був плацдармом для проходу до Криму. Це страшна трагедія, яка називається воєнний злочин. У цієї військової трагедії є обличчя — це Путін. Вони оточили 28 лютого місто, вони чітко розуміли, що в російськомовному місті перебуває понад 400 тис. населення. Люди шикувалися у величезні черги, щоб виїхати з міста. Під’їжджали вже до російських блокпостів і отримували тверде “ні, у нас немає наказу випускати цивільне населення з Маріуполя”. Ви вдумайтеся в цей цинізм! І в цей момент він віддає наказ на штурм Маріуполя”, — згадує міський голова Маріуполя Вадим Бойченко.
Марія про звірства російських окупантів у Маріуполі може розповідати годинами.
“Ми на собі відчули перший реальний вибух. Коли влучило в п’ятий поверх, а ми були на третьому поверсі, то все це пройшло крізь нас. Це було настільки страшно. Летіли уламки стелі, побілка. І в той момент тільки наш тато зібрався з думками. Він розумів, що йому потрібно рятувати сім’ю. Він силою розштовхував меблі, відчиняв двері, і ми на собі в цей момент тягли маму, тому що вона злякалася і в неї відмовили ноги від переляку”, — згадує переселенка з Маріуполя Марія Вдовиченко.
Увесь жах війни Марія, тоді школярка, разом із сім’єю та ще тисячами маріупольців прожила особисто. Згадує: місто обстрілювали з усіх видів озброєння. Від авіанальотів ховалися в підвалі. Через стрес і холод у мами погіршилося здоров’я.
“Ми не могли знайти нормальну медичну допомогу, бо звертатися до великих лікарень було дуже небезпечно. Спеціально обстрілювали саме лікарні, винищували великі склади продовольства, щоб люди не могли вижити, робили справжнісінький геноцид. Я вже бачила і розуміла, що навколо мене люди ховають рідних людей. Я усвідомлювала те, що поруч зі мною на цьому шматочку ковдри помирає моя рідна мама. І коли вона починала втрачати дихання, то в неї зупинилося серце. Тато, не звертаючи уваги ні на що, проводив сам реанімацію, як міг”, — згадує Марія Вдовиченко.
Батько Марії зважився на евакуацію. Випускали з блокадного міста тільки після фільтрації в організованих окупантами на виїзді таборах.
“В’їжджали мікроавтобуси з людьми дуже часто і було незрозуміло, чому так багато туди відправляється людей. А коли ми вже були в таборі, то можна було почути якісь дуже дивні звуки, схожі на звуки автомата. Були чутні крики, крики. Сама процедура проходила в будівлі, зведеній нашвидкуруч. Потрібно було стояти в черзі на вулиці. Були люди, які проходили фільтрацію, і які не проходили. Перед нами чоловік зайшов зі своєю дружиною, вийшов і дуже довго чекав на свою дружину. І він підходив до військових і питав, скільки ще чекати. Але йому сказали, що її немає, що вона не вийде”, — розповідає Марія.
Батько Марії провів інструктаж: під час фільтрації наголошувати на тому, що вони цивільні, евакуюються в пошуках медичної допомоги. Але це не врятувало від принижень і фізичного насильства.
“Нас розвели по різних кімнатах. У мене перевіряли документи, переглянули весь телефон. З боку перевіряльників був дуже сильний психологічний тиск. Потрібно було роздягнутися, щоб переглянули всі татуювання на тілі. Це робили чоловіки в присутності інших чоловіків. Вони були згодні з тим, що 17 років — це дитина. Але водночас дитину публічно обговорювали в дуже вульгарному і збоченому моменті. Мені було дуже страшно”, — згадує жахи проходження фільтрації Марія.
Але після допиту знущання не закінчилися. Марії не давали зібрати свої речі, принижували та сміялися з неї.
“Я бігла. Я не розуміла, куди я біжу. Було темно, тому що ми проходили фільтрацію вночі. Навколо були дуже багато машин. Я просто бігла і шукала свою машину. А коли знайшла машину, то просто сіла туди. Мама і сестра це все бачили. Вони залишилися в машині, мама не могла ходити й нам пощастило, що сказали: “Ну, раз така справа, то нехай залишається в машині, її там перевірять”. Мама питала “Маша, де тато?”, — згадує Марія.
Через деякий час окупанти виволокли з катівні й отця Марії. Після побоїв він не міг іти.
“Через те, що телефон у тата виявився абсолютно порожнім і там нічого не було — вони просто йому в лоб стали пред’являти, що він повинен у чомусь зізнатися. Тато тримав нейтральну позицію, він себе не принижував, не принижував свою країну, він був абсолютно нейтральним і тримався. І це їх дуже сильно дратувало. Вони починали його бити, тикати в кінцівки зброєю. І коли мій тато показував тіла на наявність татуювань, йому не дозволили далі одягатися. Тобто більшу частину часу він був на допиті без одягу. Його вдарили ззаду по голові, і він знепритомнів, його витягли на вулицю. Під однією з бетонних плит тата почали бити ногами. Погрожували відрізати вуха. І коли вони зрозуміли, що мій тато не погоджується, — їм це набридло і вони його відпустили”, — каже Марія Вдовиченко.
Важко понівечений чоловік знайшов сили вивезти сім’ю на безпечну територію. Але наслідки отриманих на допиті травм коштували йому життя.
“Спочатку мій тато осліп, йому було дуже погано, постійно нудило від жахливого болю. Він не міг далі пересуватися, сильно порушилася координація, дуже сильно постраждала голова. Організм мого тата не витримав і його не стало”, — розповідає Марія Вдовиченко.
Бабуся і дідусь Марії теж стали жертвами російської війни. Вони загинули під час масованих обстрілів Маріуполя. Поховані живцем під уламками свого будинку, а потім перепоховані, в кращому разі, в братській могилі. Така ж історія і в родині першого заступника мера Маріуполя Михайла Когута. Вони мешкали неподалік від міста, у селищі Мирний, яке також перебувало під запеклими обстрілами окупантів.
“Моєї старшої сестри дочка, чоловік і дитина. За інформацією сусідів, їх живцем у підвалі спалили та невідомо де поховали. Про кількість загиблих ми не можемо зараз судити, тому що багатьох людей ховали в одній могилі”, — каже заступник міського голови Маріуполя Михайло Когут.
Зниклі у фільтраційних таборах, кинуті до в’язниць за надуманими звинуваченнями, поховані живцем у розбомбленому драмтеатрі та під уламками власних будинків. Маріуполь став місцем концентрації всіх можливих воєнних злочинів проти цивільних, про масштаби яких можна судити тільки за супутниковими фото, відео з соцмереж і свідченнями городян. Доступу до Маріуполя немає в жодної міжнародної правозахисної організації.
“У звіті, який ми зробили спільно з Human Rights Watch і презентували в Європарламенті, дуже акуратна цифра — 8200. Могил вони нарахували 10500 — це теж дуже акуратна цифра, тому що не всі могили можна було порахувати. У могилах, найімовірніше, ховали не по одній людині. Тому наша акуратна цифра – 22000 загиблих у Маріуполі”, — каже міський голова Маріуполя Вадим Бойченко.
Приховування злочинів
Загарбники ретельно приховують кількість жертв серед мирного населення і знищують докази масових злочинів.
“Для окупантів невигідно, коли знаходять тіла людей. Відповідно, вони намагаються це все приховати. Або ж якщо знайшли, то перепоховали десь в іншому місці та сказати, що це братська могила людей, яких убили українські націоналісти”, — каже правозахисник і директор Інституту стратегічних досліджень та безпеки Павло Лисянський.
Щоб приховати докази своїх звірств і масштаби злочинів проти цивільного населення в окупованому Маріуполі росіяни використовували навіть мобільні крематорії. Про це говорять у Головному управлінні розвідки Міноборони України.
“Така інформація була і була не один раз. Але слід зазначити, що інформацію про мобільні крематорії часто повідомляли й отримували в контексті приховування жертв серед особового складу самої армії окупантів, зокрема для того, щоб не повертати тіла назад до Росії, для того, щоб не показувати реальні втрати. Ось так вирішувалися подібні питання”, — коментує представник Головного управління розвідки Міноборони України Андрій Юсов.
Про мобільні крематорії говорить і міський голова Маріуполя Вадим Бойченко.
“І ми вже не розуміємо, люди не пройшли через фільтрацію чи згоріли в цих крематоріях. Ми бачили, як тисячі могил з’явилися біля Маріуполя”, — каже Вадим Бойченко.
Про те, що окупанти використовували мобільні крематорії на захоплених територіях говорять і правозахисники.
“У нас були свідчення людей про те, що в цих крематоріях спалювали. Вони використовували мобільні крематорії тоді, коли були переповнені морги. І для того, щоб звільнити той чи інший морг, вивозили людей і, відповідно, знищували в цих мобільних крематоріях. Взагалі використання крематорію на тимчасово окупованих територіях з 2014 року — це один з інструментів злочинів окупантів”, — каже Павло Лисянський.
Росіяни варварськи зачистили й місце масового вбивства в Маріуполі — знесли та розібрали вцілілі стіни Драмтеатру, на який у березні 2022-го скинули дві авіабомби. У той момент будівля слугувала укриттям для сотень маріупольців. Про те, що всередині мирне населення, попереджав напис “ДЕТИ”. Його було видно навіть із супутника.
Скільки людей загинуло під завалами Драмтеатру — точно встановити неможливо. Бомбардування театру визнали наймасовішим одноразовим умисним убивством українців у цій війні. Знесення руїн, утилізація уламків, зачистка і нова забудова території допомогла окупантам знищити сліди своїх злодіянь.
Катування та викрадення
Ще один інструмент в арсеналі російських загарбників — це тотальні репресії щодо представників місцевої влади, активістів, волонтерів, журналістів, релігійних і культурних діячів — тих, хто не підтримав окупаційний режим.
Це частина спланованої з боку Росії політики геноциду проти українців. Так агресор намагається зруйнувати структуру місцевого самоврядування та перекрити канали інформування і підтримки. За даними офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини, понад 28 тис. цивільних з окупованих територій вважаються зниклими безвісти.
“Є випадки викрадення міського голови Сновського Корюківського району. Ми досі не знаємо долю старости Новоборовицького округу — Сєрова Анатолія Олександровича. Це представник місцевого самоврядування. Його викрали на робочому місці наприкінці березня 2022 року. Його та двох цивільних. Вони перебувають у казематах десь у Росії, а інформація про Анатолія Олександровича Сєрова відсутня”, — каже Іван Ващенко, заступник керівника Чернігівської обласної військової адміністрації.
За словами правозахисників, щонайменше кілька тисяч людей викрадені та перебувають на території Російської Федерації.
“Їх тримають без інформування рідних чи адвокатів. Російська Федерація заперечує, що ці люди затримані. Ми знаємо, що часто їх утримують у СІЗО. Українські цивільні особи та військовополонені не перетинаються з російськими ув’язненими, їх можуть навіть, наприклад, охороняти різні команди персоналу. Вони абсолютно ізольовані від зовнішнього світу. І ми знаємо лише про деяких людей, які там утримуються. Тому що інші ув’язнені, які були звільнені, наприклад, бачили їх усередині або чули їхні прізвища”, — каже Тетяна Печончик, голова правління Центру прав людини ZMINA.
Людей можуть судити за російськими законами, фабрикують звинувачення, можуть утримувати й заарештовувати без будь-якого приводу, тоді як справжні правопорушення ніхто не розслідує. Криміногенна ситуація на окупованих територіях погіршується. Аварії, грабежі, вбивства — результат беззаконня, яке приніс “русский мир” у колись квітучі українські міста і села.
“Так було у Волновасі поруч із Маріуполем. Сім’ю з дев’яти осіб убили. Тут не можна було нічого придумати. Убили російські військові окупанти. І що вони зробили? Вони просто про цю ситуацію промовчали”, — каже Павло Лисянський.
Тих, хто порушив закон, можна змусити воювати проти Батьківщини. На окупованих територіях масово мобілізують ув’язнених, обіцяючи пробачити скоєні злочини.
“Людина, приміром, щось скоїла, її ще не засудили, їй пропонують призупинити справу. Рік відслужив — справа закрилася. Якщо злочин залишається без покарання, то на окупованих територіях іде зростання злочинності, бо підслідних не карають, а фактично заохочують, дають автомат у руки та зарплату немаленьку”, — коментує Лисянський.
Примусова мобілізація торкнулася не лише кримінальників, рецидивістів і підслідних, а й працівників бюджетної сфери та студентів. У Головному управлінні розвідки кажуть, що це частина геноцидної політики путінського режиму.
“На жаль, території ОРДЛО, так звані території “ДНР”, потрапили під уже понад шість хвиль повноцінної мобілізації. З початку агресії Росії проти України та там, де в Росії, скажімо, проводили часткову мобілізацію, студенти продовжували навчання, то в Донецьку і Луганську було зовсім не так. Студентів знімали буквально з парт і без належного навчання та спорядження кидали в ролі гарматного м’яса. Фактично, це цілеспрямоване винищення громадян України. Це чітко воєнний злочин. Не можна мобілізувати тих людей, які перебувають на окупованій території. Чи дотримується цього Росія? Звичайно, ні. Ці люди для них — ресурс. Паралельно завжди йде процес примусової паспортизації, примусового прийняття громадянства РФ. Вони вважають цих людей громадянами РФ, мобілізують їх, і таким чином ці люди потрапляють на фронт і воюють проти своєї держави”, — каже Андрій Юсов, представник Головного управління розвідки Міноборони України.
Як покарати військових злочинців?
Захист мирного населення під час війни та окупації регулюється 4-ю Женевською конвенцією, Конвенцією ООН проти катувань і нормами міжнародного гуманітарного права. Під забороною будь-які посягання на життя і здоров’я, на честь і гідність, а також жорстоке поводження і катування, взяття в заручники та застосування покарання без судових рішень, визнаних цивілізованими націями.
Але російські військові грубо ігнорують усі приписи, обстрілюють цивільну інфраструктуру, гуманітарні коридори, переслідують і знищують мешканців захоплених територій, примушують до співпраці та служби в російській армії, а також застосовують тортури та насильство.
Усі ці факти документують від початку повномасштабного вторгнення. Українські силовики відкрили понад 120 тис. кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів Росії, встановили імена 198 тис. російських військових, причетних до цих діянь. Українські суди вже ухвалили понад 80 вироків, з них 17 російських солдатів затримано і засуджено очно.
“Цих людей судити в Україні можливо не тільки заочно, а й очно, щоб їх судити — їх потрібно спіймати та, відповідно, пред’явити їм підозру. І надалі обвинувачення, маючи на руках усі докази, якраз, маючи на руках документи, які дають змогу говорити про те, що справді саме ці люди вчиняли ці злочини. Ми маємо право не чекати там 20, 30, 50 років, поки щось станеться, а вже сьогодні проводити слідство і судові процеси”, — каже Юрій Білоус, адвокат, який займається збором доказів воєнних злочинів.
Убивство беззбройних цивільних, катування, сексуальне насильство, репресії, викрадення, незаконне позбавлення волі та примусова мобілізація — не залишаться безкарними. Офіс Генерального прокурора спільно з міжнародними партнерами проводить розслідування за трьома основними напрямками — злочин агресії, геноцид і воєнні злочини. Факти та докази збирають як українські, так і європейські правоохоронці та громадські правозахисні організації, формуючи кейси для міжнародного трибуналу.
“Це поточна сторінка Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Це перший суд в історії, який може судити президентів. Можна судити міністрів оборони, міністрів закордонних справ, прем’єр-міністрів — найвищих посадових осіб за воєнний злочин, геноцид, злочини проти людяності. У цьому суді величезна кількість матеріалів з України. Вони мають право розслідувати те, що відбувається в Україні. Уже є ордери на арешт Володимира Путіна, уповноваженої з прав людини Львової-Бєлової за депортацію дітей. У березні цього року видано ще два ордери на командувачів дальньої авіації та Чорноморського флоту за обстріли цивільної інфраструктури”, — коментує адвокат Юрій Білоус.
Цинічне повномасштабне вторгнення в Україну обернулося колосальними людськими втратами та немислимими порушеннями прав людини — це визнали в ООН. За оцінкою представників правозахисної організації Human Rights Watch, встановлені злочини російських військових демонструють невимовну і навмисну жорстокість і насильство щодо українського цивільного населення і мають бути розслідувані як воєнні злочини під приводом “звільнення” — порятунок, денацифікація і демілітаризація.
Російське керівництво руками своїх солдатів здійснює в Україні акти геноциду. І хоч би як брехали Кремль і придворні пропагандисти, увесь світ уже бачив і усвідомив жахливі наслідки не спровокованої війни та шокуючі масштаби свідомого кривавого терору, від якого ні Путіну, ні його війську вже не відмитися.
Читайте також: Як введення військ НАТО в Україну вплине на перебіг бойових дій — думка експертів і глядачів FREEДОМ