Українці та росіяни в Латвії: інтерв’ю із заступницею секретаря латвійського парламенту Антоніною Ненашевою

Про настрої суспільства в Латвії через понад рік війни РФ проти України, про підтримку українців, про ситуацію з росіянами в балтійській країні, а також про захист Латвії від РФ — у програмі “На межі” (“На грани”) розмовляємо із заступницею секретаря Сейму Латвії, депутаткою від партії Progresivie (“Прогресивні”) Антоніною Ненашевою.

Ведуча — Ксенія Смирнова.

— Як змінилися настрої в Латвії за рік війни РФ проти України?

— Протягом цього жахливого року війни настрої змінювалися, вони відбувалися хвилями.

Ми намагаємося з політичного боку нагадувати, що ми не можемо втомитися, саме в цей момент ми всі маємо бути ще більш енергійними, вимагаючи підтримки для України. Наприклад, на рівні Європейського Союзу ми маємо бути ще більш проактивними та домагатися запровадження додаткових санкцій щодо Росії.

Ми, країни Балтії, маємо бути тими, хто весь час нагадує колегам із віддаленіших від кордону з Україною країн, що війна все ще триває, що це агресивна війна, і українцям потрібна вся наша допомога, щоб її виграти.

Якщо говорити про настрої суспільства — позиція людей непохитна. Підтримка України серед народу є, і вона навіть більша, ніж була спочатку.

Зміни в латвійському суспільстві безумовно є, і це позитивний знак. Ми спостерігаємо загальнодержавне пробудження, пробудження латвійської національності, коли ми відчуваємо себе справді незалежною країною і цінуємо те, що ми маємо — що ми є членами ЄС і членами НАТО.

— Ви згодні, що це сталося, тому що країни Балтії та Польща мають однакову історичну пам’ять про окупацію Радянським Союзом? Тому ваші люди не відчувають втоми, допомагаючи Україні. Чого не можна сказати про європейські держави, які знаходяться далеко від українських кордонів. Різниця в тому, що вони читали про це в історичних книжках і ніколи не проходили через жахи радянської окупації.

— Гадаю, що це одна з причин. І латвійські політики, лідери інших європейських країн попереджали ще до 24 лютого минулого року, що це може статися.

Зі свого боку ми намагаємося зробити все можливе. Я нещодавно була у Великій Британії, у парламенті Сполученого Королівства, і під час розмови з колегами, зрозуміла, що їм усе ще потрібно пояснювати, що відбувається. Вони все ще в шоці й не розуміють, як це могло статися, а ми пояснюємо, як до цього дійшло. Якби ви звертали більше уваги на те, що відбувалося останні 9 років, ви б змогли побачити в риториці Росії, в їхніх діях, що таке могло статися.

Ми не хочемо бути тими, хто весь час говорить “А ми вас попереджали”. Тому що в цій ситуації я б з радістю помилилася і визнала, що ми виявилися не праві, попри наші попередження.

— Я пам’ятаю, нещодавно президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн у європейському парламенті говорила про ваші попередження. Що країни Балтії, Польща, Україна та інші сусіди попереджали Євросоюз не будувати “Північний потік”, не робити багатьох речей, які змінили систему оборони на нашому континенті. І вона визнала, що Євросоюз не чув цих попереджень. Вона сказала це через рік війни. Чи бачите ви зміни в ЄС і європейській політиці, які кажуть, що вони повністю змінили своє ставлення до Росії через загрози Євросоюзу?

— Річ, яка виразно змінилася, — це те, з якою швидкістю ухвалюються рішення. Раніше будь-яке рішення щодо санкцій, інших обмежень, наприклад, у відносинах ЄС із Росією займало роки. 9 років тому прогрес у цьому питанні був зовсім незначний. Зараз дуже помітна швидкість, з якою вводять санкції, з якою приходить усвідомлення того, що робить Росія, і ступінь загрози, яка існує.

Так, тактика різних країн відрізняється. Наприклад, Угорщина фактично стримує Євросоюз у плані санкцій проти Росії. Але я вважаю, що загалом швидкість ухвалення рішень зовсім інша.

Наступний момент — як насправді змусити санкції працювати. У Європейського Союзу через старе законодавство і велику кількість країн у його складі є проблеми з тим, як змусити санкції працювати належним чином. І політики, особи, які ухвалюють рішення, мають працювати в цьому напрямку.

Головне — ми єдині, принаймні, ми всі згодні, що нам справді потрібна перемога України, і потім підуть усі потрібні кроки від нас.

— Євросоюзу також вдалося зробити великий крок до енергонезалежності, знизити залежність від російських газу і нафти.

— У цьому ми бачимо величезний прогрес. Наприклад, наша партія “Прогресивні” від самого початку говорила, що нам потрібна енергетична незалежність із двох причин. Перша — клімат. І друга, важливіша, — наша безпека і наша незалежність. І цього року ми бачимо величезну зміну мислення щодо енергетичної незалежності.

Проте ми будемо незалежні від російського газу, але будемо залежні від іншого газу, і це абсолютно не варіант для будь-якої країни, це не незалежність. Це та сама залежність, але тільки від інших ресурсів або газу інших країн. У нас стійке відчуття, що присутнє сильне лобіювання, що за енергетичним ринком стоять люди з великими грошима, і це, безумовно, не проста справа.

Але головне, що мислення вже змінюється, і настрої вже змінилися.

— Ваша країна заборонила в’їзд чоловікам-росіянам, які переховуються від мобілізації, але все ж на території Латвії є велика російська діаспора та російськомовні групи населення. Як змінилося їхнє розуміння ситуації за рік війни?

— Я вже говорила, що ми безумовно бачимо зміни у сприйнятті війни в різних верствах суспільства. І серед тих, хто вдома розмовляв російською, і тих, у кого російська рідна мова. Тут постає питання нашої ідентичності та ідентифікації. Наприклад, ти латвієць чи російськомовний латвієць? І це ціла історія.

Я вважаю, що зараз такий переломний момент, коли безліч людей замислюється, хто вони насправді, думають про ідентичність, з чим вони себе співвідносять — з Латвією, Європою або ж з пострадянським простором. Для багатьох дуже важливо розуміти, частиною чого вони є.

Я чула, що російськомовні люди через цей рік змін не хочуть більше відкрито говорити та висловлюватися. Вони не можуть відкрито розповісти про свої почуття щодо війни, про свої страхи, про те, як ця війна змінила їх, що вони переживають.

Звичайно, в цьому є певний ризик для демократичного суспільства, коли хтось не може висловити свою думку відкрито. Досі є верстви суспільства, які перебувають під тиском пропаганди. Але інша частина росіян, які інтегрувалися в суспільство, не живуть у цій бульбашці пропаганди.

Як я й казала, зараз відчувається хвиля національного пробудження, і це теж провокує деякі нерівності. Виникають проблеми через радикалізацію настроїв, зміни в законах про використання російської мови, наприклад у театрах, кіно та інших місцях. І звісно ж є міграційні закони, які змінюються для російських громадян. Зараз ті росіяни, які в Латвії мали статус нерезидентів, повинні підтвердити знання латиської мови. Дуже багато дрібних деталей, які потрібно зібрати в одну картину, щоб зрозуміти, що відбувається.

— Я жодним чином не хочу образити російськомовних у Латвії, але, виходячи з досвіду України, Грузії, інших країн, оскільки у вас живе російськомовна аудиторія, завжди існує загроза того, що російська армія вторгнеться у вашу країну під приводом нібито захисту російськомовного населення. Ви стверджуєте, що знаєте, як справлятися з цією проблемою.

— З одного боку, ми відчуваємо себе цілком безпечно — виключно тому, що ми члени НАТО.

Але на самому початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну ми не відчували безпеки, страх дуже явно відчувався в нашому суспільстві.

Зараз ми почуваємося набагато спокійніше. Може, це тільки моє бачення, але я вважаю, що головна причина відчуття безпеки зараз — це присутність НАТО, і ми відчуваємо як її стає більше.

— Зрештою Росія може знайти ці причини, навіть не звертаючи уваги на НАТО. Зараз це присутнє в їхніх наративах, у їхніх промовах на телебаченні. Ваша країна дуже сильно підтримує Україну, ви даєте нам дуже багато допомоги, зокрема військової. Чи помічаєте ви, що загрози вашій країні з боку Росії посилилися?

— Я не можу відповідати за всіх людей у Латвії. Можливо, люди, які насправді дивляться так званих російських політиків, можливо, вони й налякані. І як результат починають порушувати питання — чому латвійський уряд і політики так сильно підтримують Україну.

Ми не боїмося Росії, і я щиро вважаю, що наша головна мета — це допомогти Україні перемогти. Я б сказала, що ми зробимо це за будь-яку ціну, тому що це також і наша перемога. Це саме те, за що ми боремося як демократична європейська країна, і це саме те, за що ми маємо стояти.

Звичайно, зараз у нас є проблеми всередині країни. У нас дуже високий рівень інфляції, і це одна з причин інших питань. У нас була велика енергетична криза. Але я вважаю, що це наші внутрішні справи, і ми маємо розв’язати їх за допомогою внутрішньої та зовнішньої політики.

Але так само однією з головних проблем є те, що відбувається на міжнародному рівні. І ми маємо бути впевненими, що Україна переможе у протистоянні Росії, тому що Росія була і залишиться нашим сусідом і після війни.

Якщо Україна не виграє війну, ми завжди відчуватимемо загрозу свободі та демократії, і саме тому ми зробимо все, що від нас залежить, щоб підтримати Україну.

Щодо безпеки Латвії, ми абсолютно одноголосно говоримо, що нам необхідно інвестувати у сферу безпеки. Це стосується і політики загального добробуту. Наша партія завжди наполягала, що соціальний захист — це теж захист. Ми маємо бути впевнені, що наше суспільство достатньо здорове й освічене, щоб бути здатним захищати демократію, яку ми будуємо, і відстоювати національні цінності Латвії.

Зараз ми в Латвії відновлюємо службу в армії, і працюємо над тим, щоб служба була більш сучасною, безпечною для нашої молоді.

— Як у Латвії йдуть справи з українськими біженцями? У них є намір повернутися в Україну після завершення війни?

— Зараз біженці стикаються з новими проблемами. Зараз уже немає таких великих хвиль біженців з України, але суть у тому, що вони залишаються в Латвії і поки що не можуть повернутися назад. Вони стикаються з труднощами інтеграції на ринку праці та у сфері освіти.

Ми виносимо ці проблеми на обговорення. Наприклад, нещодавно ми порушували питання в міністерстві про те, чи будемо ми відстежувати, що роблять діти. Наприклад, українські діти-біженці не зобов’язані ходити до школи, ми забезпечуємо їх місцями в латвійських школах, але відвідування необов’язкове. Ми не стежимо за цим, тому що вони можуть навчатися дистанційно в українських школах, і це цілком нормально. Але з точки зору прав дітей, ми розуміємо, що ми можемо щось упускати. Ми не впевнені в тому, чи навчаються вони в українських школах, чи вони просто вдома, чи ще десь. І зараз ми починаємо звертати увагу на це.

Ще одне важливе питання — це ринок праці, те, як відбувається вивчення латиської мови, щоб отримати всі необхідні навички, необхідні для роботи. Ми бачимо, що там теж не все йде гладко, нам не вистачає викладачів латиської мови, їх потрібно більше.

Далі — питання про громадянство. Ми не знаємо, що про це думає Україна, це потрібно обговорювати з українською стороною теж. Наприклад, латвійці можуть мати подвійне громадянство з країнами Євросоюзу та іншими країнами-партнерами: Австралією, Канадою та іншими. Тому обговорюється ініціатива дозволити українцям подвійне громадянство — латвійське й українське.

Але зараз в Україні не дозволено подвійне громадянство. Але ми підтримуємо Україну на її шляху до Євросоюзу, і саме тому я порушувала питання, чи допустимо дозволити українцям подвійне громадянство. Наприклад, якщо тут залишаються українські діти на рік і більше, щоб здобути нашу освіту, і якщо вони хочуть мати й латвійське громадянство, і українське, тому що вони хочуть повернутися назад в Україну, вони хочуть брати участь у відновленні своєї країни.

Хочу поділитися з вами особистою історією. У нас вдома живе біженка, вона з Харкова, їй тільки 16 років, скоро буде 17. І зараз вона вивчає архітектуру в коледжі, не в середній школі, а саме в коледжі. І ми з нею про це багато говорили, що навчатися тут — це гарна можливість для неї зараз, тому що вона потім може повернутися додому і зробити великий внесок у відбудову Харкова, бо вона вчилася на архітектурному.

— Раз заговорили про відновлення. Яких дій ви очікуєте від України, щоб продовжувати надавати нам допомогу? І яка роль буде у країн Східної Європи в післявоєнний період?

— Чого ми чекаємо і сподіваємося, так це — перемога. Але так само ми знаємо, що потрібно бути реалістами та потрібно вкладатися в цю перемогу. Ми повинні допомогти фізично, морально і фінансово.

Складно сказати, що зараз ми очікуємо від України чогось ще. Але якщо ми говоримо про це сприятливе майбутнє, ми будемо одними з тих, хто з радістю хотів би побачити входження України до Євросоюзу якомога швидше.

Але це означає, що попереду багато роботи. Україні та українцям потрібно докласти багато зусиль, щоб переналаштувати своє мислення, сприйняття демократії та розуміння того, як працює верховенство права.

Але це все ще в процесі, і я вважаю, що вам зараз не потрібно на цьому концентруватися, бо зараз перед нами інша, більш важлива і більш масштабна мета.

Я не вважаю, що демократія й активна фаза війни взаємовиключають одна одну, але вам потрібні чіткі команди, ланцюжок команд. Необхідно все виносити на обговорення, багато дискутувати й ухвалювати рішення. Думаю, що національне пробудження як українського, так і латвійського народів — це теж підтримка бажання бути навіть більш відкритим і демократичним суспільством.