Сервіс Google Maps оновив карти тимчасово окупованого Росією міста Маріуполя Донецької області, зображення для яких було отримано за допомогою супутника. На картах видно поховання на Лівобережному цвинтарі Маріуполя, про яке раніше не було відомо. Це поховання більше, ніж виявлені раніше у селі Виноградне та селищі Мангуш під Маріуполем. Про це сьогодні, 29 квітня, у прямому ефірі телеканалу FREEДОМ сказав радник Маріупольського міського голови Петро Андрющенко.
Він зазначив, що цей цвинтар розташований у тій частині Маріуполя, яка однією з перших перейшла під контроль росіян і потім була закрита приблизно до середини літа минулого року.
“Фотографії, розміщені там, із періодом оновлення: березень, частково — квітень, частково — травень минулого року. Це час до того, як було розпочато масову ексгумацію, збирання тіл загиблих з вулиць та поховань у братських могилах. Виходить, що це одна з перших братських могил, зважаючи на все, влаштована росіянами. Ми не розуміємо, хто це робив, тому що в цей період ще не було ні ексгумації, ні збору тіл, бойові дії у місті були у розпалі”, — коментує Андрющенко.
За його словами, це поховання може бути цвинтарем російської армії. Тим паче, що дані про її втрати у боях за Маріуполь досі залишаються таємницею за сімома печатками.
“Ми точно знаємо, де і як відбувалося поховання трупів росіян, які атакували місто з боку Мангуша та з боку Микільського. Після того, як Центральний район перейшов під контроль росіян, вони зібрали трупи з полів і ховали їх на складах ринку “Азовський”… Там щонайменше 6 тис. зберігали, потихеньку вивозили їх рефрижераторами… Але це лише половина міста. А куди поділися такі ж юрби росіян, які штурмували місто з боку Новоазовська, залишилося загадкою. Тому цілком можливо, що це справді цвинтар, який і приховує втрати”, — говорить Петро Андрющенко.
Він висловив сподівання, щоб цей цвинтар справді виявився російським, а не похованням мирних жителів Маріуполя, які загинули під російськими снарядами та бомбами.
Читайте також: Росія облаштовує Маріуполь під власні потреби — інтерв’ю з Петром Андрющенком