Рік від початку вторгнення: головні підсумки від Мацуки

24 лютого 2022 року, момент початку вторгнення Росії в Україну. День, який змінив життя мільйонів людей, де б вони зараз не перебували. Війна розділила сім’ї, змусила багатьох покинути дім, стала причиною для переживань, хвилювань і сліз…

Особистий погляд на рік повномасштабного вторгнення, як він минув, що змінив і яким буде день закінчення війни — в оцінках шеф-редактора телеканалу FREEДOM Олексія Мацуки.

Вибухи… Повідомлення в месенджерах…. Перша думка: “Почалося?” Напевно, мій ранок 24 лютого був таким самим, як і в багатьох інших.

Але для мене все це не було несподіванкою. І не тільки тому, що напередодні моніторив новини про скупчення російських військ біля кордону. Це вже висіло в повітрі. Це відчувалося в розмовах. Ні, це не був страх. Не було паніки. Усе залишалося на рівні обговорень. Не більше.

Кожен вирішував, чи збирати “тривожну валізку”. І знаєте, багато хто цього не робив. Адже залишалася надія на здоровий глузд: адже XXI століття, Європа, який безумець почне війну? І головне, навіщо?

Але такий безумець знайшовся. Той, який називав нас братами, а потім почав скидати бомби на цих самих братів.

За тиждень до 24 лютого ми були в Маріуполі — туди їздив президент України. І для мене тоді стало зрозуміло — усе йшло до того, що буде ескалація.

Я стежу за порядком денним Володимира Зеленського. Пам’ятаю, як ще за рік до вторгнення після його візиту до США газета The Washington Post опублікувала велику статтю про те, як передавали дані українському президенту. Я відчув, що підготовка почалася, кадрова — точно. Саме тоді на посаду головкому ЗСУ призначили Валерія Залужного. В Україну почали надходити “Стінгери”, перші партії військової амуніції. Міністр оборони Резніков проводив зустріч за зустріччю, обговорюючи ситуацію з союзниками.

Тобто вся хронологія подій говорила, що йде підготовка. До чого? Ми це дізналися 24 лютого. І це все неправда, що нібито влада не готувалася. Це все політтехнології. Готувалися активно.

Але ми зіткнулися з жорсткою агресією Росії, з якою світ не стикався з часів Другої світової… Проте президент залишився на місці. Попри пропозиції покинути Україну. Він керував опором і обороною. І він справив незаперечний вплив на перебіг подій.

Погодьтеся, після початку російського вторгнення ми побачили зовсім іншого президента. Інша риторика, інтонації; інша “картинка”, коли на екрані — без гриму та ідеально виставленого світла — жива людина. Іноді до смерті втомлена, але емоційна і небайдужа.

“Я тут, я з вами” — це він демонстрував щодня. Своїми щовечірніми зверненнями.

І я вважаю ці відеоролики Зеленського, по суті, контактом зі звичайними людьми, такими, як я, найчеснішим і найсильнішим кроком. Він давав нам усім опору і надію, що країна буде боротися.

Пам’ятаєте, як 25 лютого в західних ЗМІ цитували фразу Зеленського I need ammunition, not a ride (“Мені потрібна зброя, а не таксі”). Вона була в статтях найбільших західних газет, які приносять на стіл і сенаторам, і держсекретареві США, — і The New York Times, і The Washingon Post… Ці слова, як розповів тоді пресі посадовець Білого дому, Зеленський сказав у відповідь на пропозицію Штатів евакуюватися, виїхати в іншу країну на початку повномасштабного вторгнення. І для Заходу це прозвучало як сигнал, що Україна не здасться!

Пам’ятаю, як у перші дні на вулиці ситуація змінювалася щохвилини. Люди намагалися заправити машини на АЗС, були нескінченні черги. У магазинах вигребли все — аж до батончиків і одноразового посуду.

Було видно, що люди перебували в стані шоку, але паніки такої особливо не було. Усі були зосереджені — як вивезти з міста дітей, розв’язати якісь домашні проблеми.

Містом ішли вервечки чоловіків із рюкзаками. І всі чудово розуміли, куди вони йдуть. Біля військкоматів вишикувалися черги, нікого не потрібно було переконувати.

Знаєте, відбувалися такі німі діалоги. “Говорили” очима. В яких можна було прочитати, де кожен має бути в цей момент.

Українці змогли швидко зібратися, мобілізуватися. Хтось ішов захищати Україну зі зброєю в руках, хтось терміново розгортав волонтерські штаби.

Повномасштабне вторгнення проявило в українцях риси, які в нас і без того були, але вони до якогось часу не так яскраво проявлялися. Прагнення жити вільно, почуття власної гідності, сміливість… Саме після 24 лютого особливо чітко було видно і їх — і доброту одне до одного, бажання підтримати, поділитися.

Скільки ми бачимо роликів, коли українські військові рятують не лише людей, а й тварин. Вивозять і виносять своїх побратимів навіть тоді, коли, здається, що зробити це неможливо.

З телеканалів “Дом” і FREEДOM на фронт пішли десятки співробітників. Але у каналу залишалося завдання, і його потрібно було виконувати. У нас уже був план, його ми й дотримувалися.

Тому 24 лютого, загалом, я не спав, очікував — що там скажуть у нічних зверненнях із Кремля, і моніторив ситуацію. І коли почалися перші вибухи, я поїхав на роботу. Щоб запустити той самий план, який був розроблений.

Ми були зібрані, ми були готові до продовження роботи в умовах бойових дій, у нас були сформовані знімальні групи. Ми підготували укриття для продовження роботи. FREEДOM саме в той момент був особливо потрібен як канал, який мовить і для іноземної аудиторії, і для аудиторії російськомовної.

Я на війні вже дев’ять років, у мене завжди зібрано все необхідне на випадок НП. Думки були тільки про те, що потрібно продовжити мовлення. Цілі Кремля були зрозумілі — дезінформувати, викликати паніку, заплутати. Наші цілі — все прояснити, дати чіткі орієнтири.

FREEДOM мовить російською — і ми отримали колосальні перегляди від тієї аудиторії, яку не влаштовувала офіційна точка зору російських державних каналів. Хто хотів дізнатися правду, хотів розібратися сам.

А потім була Буча та інші звільнені містечка і села під Києвом. І був шок. Шок від побаченого і пережитого жителями.

Я насамперед поїхав на звільнені території Київської області. Ми довго говорили з місцевими жителями. Знаєте, що найбільше вразило? Як люди раділи українському прапору. Вони падали на коліна, цілували його.

На початку, звісно, там не працювало нічого. Тому людям роздавали гуманітарну допомогу. І жодних скандалів, жодної лайки. Це просто була атмосфера радості, радості повернення додому.

У мене немає друзів у Росії. Але в мене є знайомі росіяни в Україні. Вони були шоковані тим, що відбувається. Намагалися весь час якось вибачатися.

Іноді вдаюся в питання: а коли закінчиться війна, як росіяни дивитимуться в очі українцям? Напевно, це буде взагалі неможливо після того, що вони накоїли на українській землі.

Згадати хоча б німців. Повинно було вирости два покоління, щоб згладити ставлення до них після Другої світової. Згладити, але не забути. Це з нами тепер назавжди. З нами, з нашими дітьми, дітьми дітей. Це неможливо прибрати з пам’яті.

У нашому звичайному житті є речі, про які не заведено говорити. Але вони є, і просто відмахнутися нам від них не вдасться. Посттравматичний синдром, синдром відкладеного життя. Ми зараз із цим живемо. Так живе більшість українців.

Мало кому вдається не пройти через це. Усе це позначилося і на мені. Колись ми згадуватимемо ці події, і перед очима спливатимуть картини страшних днів.

Для мене один із таких, коли я побачив, як прилетіло в телевізійну вежу. І для мене ця картина жахливо виглядала з точки зору того, що вони цілилися в нас, у нашу роботу, символ свободи слова.

Або ще одна ситуація, яка точно не забудеться. Коли ми потрапили під обстріл, приліт був за 500 метрів від нас. Це день, коли я вижив.

Кожен день війни — жахливий. Кожна година, кожна хвилина.

Я їжджу на фронт як журналіст, я бачу горе, я бачу сльози, я бачу просте людське виживання. У темряві, у страху. Люди їдуть, щоб врятуватися від росіян.

Але згадаймо Херсон — цю радість на обличчях. Ось вона, людська сторона війни. Якщо ви запитаєте, у чому різниця між українцями та росіянами — так ось у цьому.

Вони можуть мовчати, погоджуючись з усім, що підносить їм влада. А ми завжди гостро реагуємо на несправедливість. Українці виступали проти влади — тоді, коли вона йшла проти справедливості та проти закону. 30 років незалежності вичистили цю смиренність, це відчуття, що “ми, мовляв, люди маленькі, ні на що не впливаємо”, — яке й досі залишилося в Росії.

Я не сумніваюся в нашій Перемозі. І вже зараз знаю, як я її відзначу.

Для мене перемога — це мій Донецьк… Я вдома, і я можу гуляти біля річки Кальміус. Моя перемога — це прогулянка вулицями мого міста, можливість зайти в мою школу, в університет.

І я вже уявляю, який вигляд матиме мій перший ефір після перемоги. В ефірі телеканалу FREEДOM ми оголосимо про перемогу України, ми оголосимо про підписання капітуляції Росії. Все це буде оформлено в традиційному жанрі інформаційного мовлення. Ми не відступаємо від стандартів журналістики. Я мрію про планування цього дня.

І я вже зараз можу сказати, який вигляд матимуть майбутні підручники історії. І не тільки українські. У них обов’язково будуть сторінки про подвиг українців, про рішучість союзників.

Так, потрібно розуміти, що після нашої Перемоги “рай на землі” теж не настане. Нам доведеться відроджувати країну, відбудовувати її. Нам усім — і маленьким, і дорослим українцям — доведеться навчитися жити новим життям. Сім’ям, які втратили рідних, доведеться ще довго приходити до тями. Захисникам — звикати до мирного життя, яке може бути зовсім негладким. Тим, хто повернеться з евакуації, доведеться знову звикати до дому…

Але головне, чого ця війна навчила — що на складнощі не варто звертати уваги. Що вони вже не головне — в умовах, коли є мета, коли є величезна віра в те, що всупереч усьому, хоч би що відбувалося, ми — вистоїмо, ми — впораємося!

Війна з народу — зробила націю, згуртувавши українців, змусивши відкинути те, що колись розділяло.

І ці роковини — привід, щоб, на жаль, ще раз з’єднатися з тим болем, який ми всі відчули в момент початку вторгнення. І водночас — щоб взяти силу з усього, що ми з вами за цей рік пережили. Щоб зрозуміти, як багато залежить від кожного з нас. Які ми сильні! І що здатні й пережити той час, який залишився до дня, коли настане мир. І дочекатися додому тих, кого любимо, і про кого турбуємося. І що зло завжди програє. Історія це вже не раз доводила. А добро виграє. Скільки б часу для цього не знадобилося.