Молитва на війні: інтерв’ю з духовним лідером і парамедиком Саідом Ісмагіловим

Саід Ісмагілов — український релігійний діяч, духовний і богословський лідер. У 2017 році був у списку 100 найвпливовіших українців. Уродженець Донецька, очолював там мусульманську громаду. У 2014 році потрапив до розстрільних списків бойовиків “ДНР” за проукраїнську позицію і неприйняття окупаційної влади.

13 років Ісмагілов був муфтієм Духовного управління мусульман України “Умма”. Склав повноваження з початком повномасштабного російського вторгнення. Спочатку пішов у тероборону, потім у Збройні сили України як водій-стрілок у бригаді парамедиків. Зараз Ісмагілов евакуює поранених українських бійців і надає допомогу мирним українцям.

У зверненні до мусульман Росії закликав не вірити путінській пропаганді та засудити агресію проти України, а одновірців у всьому світі просив підтримати Україну і не піддатися спокусі стати найманцями в чужій війні.

Саід Ісмагілов — герой чергового випуску програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

— Як ви зробили цей важливий вибір — на певний час залишити служіння в мечеті та піти захищати Україну?

— Життя всіх українців розділилося на до 24 лютого і після 24 лютого. Того ранку, коли було завдано масованого удару практично по всій території України, а потім величезні полчища окупантів вторглися на нашу землю, потрібно було терміново робити свій вибір. Чесно кажучи, я свій вибір зробив давно. Я ще з грудня тренувався в батальйоні територіальної оборони.

Я знав, що ця війна буде. Усе йшло до цього. Можна скільки завгодно себе заспокоювати, але абсолютно все говорило про те, що буде велика війна.

Наскільки вона буде масштабною, тоді ми могли тільки здогадуватися. Але вона виявилася набагато більшою, ніж навіть мої очікування. Я гадав, що лінія фронту проходитиме українсько-російським кордоном. І зовсім не очікував, що лінія фронту проходитиме і з боку Білорусії.

Того важкого ранку 24 лютого я діяв строго за інструкціями, які нам давали в батальйоні територіальної оборони. Що робити крок за кроком: місце збору, що із собою брати… Усе в мене було готово. Я розумів, що від мене буде небагато користі, якщо я буду сидіти в мечеті, читати проповіді, читати Коран.

Якщо ти злякався, тобі ходити з клеймом боягуза, і якщо ти зробив правильний вибір, тобі з ним жити. Тому я не вагався.

Я живу в Бучі, але Буча була окупована на другий день війни. Тому довелося їхати до Києва. Тут я одразу пішов на місце збору батальйону територіальної оборони. Але в ті дні я також відвідував мечеть в Ісламському культурному центрі, записав кілька відеозвернень до мусульман усього світу, до мусульман Росії, мусульман окремих країн. Посли України в деяких мусульманських країнах просили, щоб я зробив звернення саме для мусульман цієї країни.

У батальйоні територіальної оборони Києва ми спочатку виконували поставлені нам завдання по місту. Також я проводив молитву в мечеті. А вже в березні склав повноваження муфтія і до цього дня працюю в екіпажі парамедиків, ми вивозимо наших поранених воїнів.

У мене були знайомі парамедики, які в перші дні війни вивозили поранених наших бійців і постраждалих цивільних із Бучі, з Ірпеня. У них не вистачало автомобілів. У нашого ж екіпажу був свій “Фольксваген”. У березні вони запропонували, щоб ми своїм автомобілем допомагали їм вивозити поранених. Ми запитали в командира територіальної оборони, чи можна нам брати участь в евакуації, і так почали вивозити поранених із села Романівки (належить до Ірпеня, — ред.) біля підірваного мосту через річку Ірпінь. З Ірпеня поранених підвозили до підірваного мосту, переносили на ношах на наш бік, ми їх приймали, надавали домедичну допомогу і везли по лікарнях Києва.

Доводилося возити не тільки людей. Люди приносили собак, котів буквально в мішках, просили теж їх вивезти. Тобто в нас було як у відомого добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри”. Спочатку їхній девіз звучав “Заради кожного життя”, а потім, коли почали евакуювати тварин, вони додали “Заради кожного хвоста”. Ми абсолютно так само працювали — вивозили й людей, і тварин. Уже в Києві тварин приймали волонтери та відправляли по притулках.

Після того як противник відступив із Київської області, ми 5 квітня заїхали до Лисичанська Луганської області й почали працювати там з евакуації поранених.

— Ви все-таки богослов, людина з духовного світу. Скільки часу у вас зайняла адаптація на фронті?

— Не багато. Для мене самого було дивно, що я дуже спокійно ставлюся до цих моментів. У нас немає паніки, немає страху. Ми під обстрілами вже багато разів працювали, причому під обстрілами дуже серйозними.

Не знаю, напевно, Господь дає одним людям страх, а іншим спокій.

І поки там не опинишся, не дізнаєшся, на що ти здатен. Ти перебуваєш під обстрілами, поруч з убитими, пораненими, можеш бачити людей без рук, без ніг — з абсолютно страшними пораненнями. І ось у мене не було ні страху, ні паніки. Тільки спокійний, холодний розсуд.

Гадаю, це пов’язано з тим, що під час мого перебування імамом і муфтієм мені багато доводилося ховати померлих людей. І за ісламським обрядом померлому необхідно зробити обмивання. Померлу людину кладуть на спеціальний стіл і омивають теплою водою. Мені доводилося у своїй релігійній практиці готувати до поховання і маленьких дітей, і близьких родичів, і людей, які згоріли в пожежі, людей, що потонули. Тобто це були абсолютно різні тіла. І з часом я виробив у собі, що до цього питання потрібно ставитися як до роботи: холоднокровно і спокійно, як працюють медики, ти маєш якісно зробити свою роботу. Гадаю, що це мені зараз допомогло. За 20 років роботи в релігійній сфері (7 років імамом, 13 років муфтієм) мені багато людей доводилося ховати.

— На війні ми бачимо і глибину підлості, на яку здатен ворог, нелюдяність. Також ми бачимо геройства українських воїнів. Що вас, як віруючу людину, найбільше вразило на цій війні?

— Дуже високо ціную роботу наших парамедиків, наших екіпажів. От героїв багато на війні. Це правда.

Але найбільше в пам’яті залишаються ті, хто на твоїх очах роблять щось фантастичне, неймовірне. Ось ті парамедики та лікарі, з якими ми працюємо весь цей рік. Як вони іноді рятують людські життя, здавалося б, безнадійні, ну, це просто фантастика. Коли роблять прямий масаж серця, коли перебиту сонну артерію затискають руками, щоб померлий не стік кров’ю, коли в людей із травматичними відсіченнями кінцівок — рук, ніг — просто на ходу зупиняють кровотечу і рятують поранених.

Ось коли ти бачиш це все на власні очі… І це ж не лікарня, не операційний стіл, а просто в пилу і бруді, у спеці, на морозі, люди роблять божевільні речі.

У Корані йдеться про те, що той, хто воскресив (врятував) одну людину, начебто воскресив (врятував) усіх людей, що живуть на землі. Перед Богом цей вчинок настільки великий, бо кожна людина — це світ.

А підлість… Це коли ворог розстрілює машину швидкої допомоги, реанімобіль, який відвозить поранених. Підлість — це коли обстрілюють пункт видачі гуманітарної допомоги, як було в Лисичанську влітку (коли місто перебувало під контролем ЗСУ, — ред.). У місті багато місяців немає зв’язку, газу, харчових продуктів — нічого немає. І єдине, за що можуть вижити цивільні — це гуманітарка. До пункту роздачі гуманітарки під’їжджає машина, роздає людям якісь крупи, хліб, консерви. І в момент роздачі ворог накриває цей натовп жінок, дітей, старих пакетом “Градів”. Розірвані тіла, вбиті діти… Ми мчимо туди на порятунок поранених. Я вивозив двох хлопчиків і двох літніх жінок, які дістали поранення. Просто не розумієш, як можна бути настільки нелюдським.

Розумієте, цей цинізм, підлість — це гріх, це безумство вищого формату. Коли ти вбиваєш не супротивника, який з тобою бореться, а голодних людей, які хочуть отримати свій шматочок хліба. Ось цього зрозуміти, виправдати та пробачити неможливо.

— Багато хто знає, що ви духовна особа. Вам у такі моменти ставлять запитання “А де Бог у всьому цьому”?

— Так, чому Бог допускає це. Я завжди відповідаю так: ви розумієте, що не Бог натискає на курок автомата, не Бог натискає на кнопку і випускає цю балістичну ракету, це роблять люди, такі самі люди, як і ви. Не треба на Бога звалювати людські гріхи. Не Бог вбиває цих людей. Бог дав нам свободу волі, свободу вибору, дав людині величезний розум, величезний творчий потенціал. Люди замість того, щоб вигадувати ліки проти раку, вигадують балістичні ракети, щоб убивати інших людей.

Бог усім нам дав рівні можливості. Ніхто більше з творінь не може робити такі шедеври, які здатна зробити людина. Шедеври — це те, що йде на благо людям, те, що розвиває, що робить нас кращими. А людина, замість того, щоб займатися цим, вигадує все більш вишукані предмети вбивства.

І не потрібно в цьому звинувачувати Бога. Бог дав вам свободу волі та свободу вибору, а те, як ви розпорядитеся цим, — це ваше життя. І за те, як ви розпорядилися своїм потенціалом, своїми силами, — ви будете відповідати перед Богом.

Адже Господь нас не залишив самих по собі. Він нам дав чітке керівництво, що можна робити, що не можна. Це люди обирають робити те, що не можна.

— Нещодавно президент Зеленський у своєму зверненні до нації говорив про духовну незалежність. Як ви розумієте це словосполучення — “духовна незалежність”?

— На жаль, Росія і російська ідеологія використовують релігійні, духовні інструменти для просування своєї політики, своїх імперських амбіцій. І навіть для того, щоб мобілізувати електорат на війну і на підтримку війни.

Церква (не тільки православна, а й мусульмани в Росії) повністю схвалюють діяльність Путіна і діяльність російської влади. І жоден муфтій Росії, а їх там десятки, не висловився проти війни, жоден.

Я дуже уважно стежу за всією цією аудиторією. Я запам’ятовую і записую, хто що сказав. Тому що вважаю, що духовні лідери, які благословляють і закликають на цю війну, такі самі співучасники злочину, як політики, як військові. І, можливо, навіть більше, тому що їхній вплив і авторитет часто більший, ніж вплив влади та військових верхівок.

На мою думку, духовні лідери Росії, які виправдовували, закликали на цю війну, мають посісти своє місце на лаві підсудних під час Гаазького трибуналу нарівні з усіма іншими воэнними злочинцями.

Так от, коли ми говоримо про духовну незалежність, це значить, що релігійні організації України повинні проводити свою духовну діяльність виключно в інтересах народу України та нашої державидля збереження культури, мови, ментальності та самої нації.

— Ось я дивлюся на “кадировців”, дагестанців, кабардинців, черкесів, які приїхали з того боку вбивати українців. Їх що, змусили? Гаразд муфтії, бог із ними, всі в “Єдиній Росії” або дружать із президентами чи головами областей. А ось безпосередньо самі хлопці, ті, кому там 25 років. Адже традиційний уклад на Кавказі дуже сильний. Тобто вони не могли не знати, що таке добре і що таке погано. Як же так сталося, що ці люди стали вбивцями?

— Для мене самого це питання. Адже населення і народи Північного Кавказу тільки у XIX столітті стали частиною Російської імперії після багаторічної кровопролитної війни (Кавказька війна 1817-1864 рр., — ред.). І в усіх народів Кавказу досі сильна пам’ять про імама Шаміля (національний герой народів Північного Кавказу, 1834 року визнаний імамом Північнокавказького імамату, що об’єднує горян Західного Дагестану і Чечні, — ред.). ), про Байсангура Беноєвського (чеченський полководець, у 1859-1861 роках імам Чечні, — ред.), про інших лідерів Кавказької війни, коли хоробрі горяни чинили опір імперському наступу на Кавказ.

І мені досі незрозуміло, як люди, які пам’ятають і шанують імама Шаміля, можуть іти війною за інтереси Москви, за інтереси фактично окупантів. Мені це незрозуміло.

Мені довелося у квітні напередодні священного місяця Рамадан розмовляти з полоненим дагестанцем. Він потрапив у полон у Київській області. Напередодні Рамадану його привели до мене в мечеть, щоб я поговорив із ним на духовні теми. Я цього молодого хлопця запитав: “Як виявилося, що ти прийшов нас убивати?” Він відповів: “Я військовий, мені дали наказ, я пішов його виконувати”. Усе. Тобто йде звичайна стандартна відмазка про те, що “ми не знали”, “нам дали наказ” тощо.

Гадаю, що немає такої людини зараз у Росії, яка не знає, що це за війна і що вони тут роблять. Вони заходять на територію, яку до цього повністю зруйнували. Наприклад, влітку ми вивозили поранених із Лисичанська, Сєвєродонецька, Тошківки, Новотошківського, Гірського. Усі ці населені пункти Луганської області окупанти зрівнювали з землею. І коли вони зайшли в ці населені пункти, у них самих мала не співпадати картинка, що вони прийшли когось рятувати.

Тому для мене досі велика загадка, яким чином горді волелюбні народи Північного Кавказу погодилися добровільно стати гарматним м’ясом в інтересах Москви.

— Український парламент визнав незалежність Ічкерії. Чи варто продовжувати цю тенденцію? Татарстан, Башкирія…

— Гадаю, так. Першим у списку, звісно, стоїть Татарстан, оскільки ще 1991 року було проголошено Акт державної незалежності Республіки Татарстан. І в цьому Акті є достатньо аргументів, щоб український парламент міг визнати його і визнати незалежність Татарстану. Так, можливо, не фактичну, тому що зараз Татарстан окупований Росією, а в майбутньому. І незалежність усіх російських республік, які цього прагнуть, гадаю, потрібно визнавати. Це буде дзеркальною відповіддю на дії Кремля, коли вони проводили псевдореферендуми на окупованих територіях, зокрема, на новоокупованих територіях Херсонської та Запорізької областей.

Нам, українцям, недостатньо просто перемогти в цій війні, звільнивши всі тимчасово окуповані території, включно з Кримом і Донбасом. Якщо Росія залишиться в тому складі та в тому стані, в якому вона є зараз, то за 7-10 років підростуть діти та підлітки, які замішані на істерії навколо цієї війни, Росія наклепає і докупить собі нового озброєння і знову нападе на Україну.

І якщо ми не хочемо, щоб наші діти й онуки воювали, то єдиний варіант перемоги, який влаштує Україну, — не просто звільнення всіх тимчасово окупованих територій, а й розпад Росії на низку незалежних національних держав. І тоді в того, що залишиться від Росії, не буде потенціалу і можливостей для нападу на Україну.

— В ісламі не існує такого поняття, як єдиний центр віри. Але є авторитетні країни, наприклад, Саудівська Аравія, де розташовані головні святині мусульманства. Чому ці країни не реагують на цю війну?

— В ісламі на межі XX — XXI століть склалася цікава ситуація. У нас є офіційні духовні лідери, які поставлені різними державами, — муфтії, шейхи, аятоли тощо. Вони абсолютно підконтрольні політичній владі, тому від них не варто очікувати якихось заяв, які суперечать заявам політичної влади. Але вони не користуються такою величезною популярністю, як неформальні духовні лідери.

Ось ті шейхи, які незалежні від влади та які нічого владі не винні, мають сміливість говорити правду. Багато незалежних релігійних лідерів — починаючи від шейха Юсуфа Аль-Кардаві, який помер цьогоріч, та інші — висловилися на підтримку України та сказали, що мусульманам брати участь у війні проти України не можна, це великий гріх, оскільки це загарбницька окупаційна війна.

А офіційні духовні лідери в мусульманських країнах робитимуть тільки те, що скаже їм влада. Як ми спостерігаємо, Україну відкрито підтримали тільки дві мусульманські країни — Туреччина і Ліван. Більш-менш свою підтримку висловлюють ще кілька країн, такі як Азербайджан, Об’єднані Арабські Емірати дають гуманітарну допомогу. Є група мусульманських країн, які абсолютно підтримують Росію — Іран, Сирія та інші держави. Але ніхто з офіційних духовних лідерів нічого не сказав на підтримку України.

— Ви можете на війні виконувати всі закони ісламу, наприклад, нормально молитися в таких екстремальних, м’яко кажучи, умовах?

— Річ у тім, що війна була ще за часів життя пророка Мухаммада, і він сам брав участь у військових походах і навчав мусульман, як треба молитися, коли вони не є воїнами. І дотримуючись цих настанов, абсолютно реально помолитися в бліндажі, в окопі, де завгодно. Можна знайти для цього п’ять хвилин. Кожен солдат навіть під обстрілами знаходить п’ять хвилин, щоб попити води, перекусити. Тому п’ять хвилин для того, щоб попросити Бога про допомогу, захист і підтримку, будь-який віруючий знайде.

Я не єдиний мусульманин у наших екіпажах, нас троє мусульман. Ми знаходимо час і помолитися, і почитати Коран. І навіть іноді потрапляємо на намаз, якщо є час і можливість.

Багато мусульман, які зараз захищають Україну, моляться. У нас є військові імами, капелани, які приїжджають провідати мусульман.

І за ці 10 місяців війни стільки разів здавалося, що залишитися живим, цілим і здоровим неможливо. Але щоразу ми якимось дивом залишаємося живі. Я абсолютно вірю, що це тільки божественне проведення, божественне приречення Всевишнього Аллаха.