Гуманітарка, підвали та буржуйки — як готуються до зими жителі прифронтових Донбасу та півдня України

У прифронтових регіонах України, які зазнають постійних обстрілів з боку російських військ, продовжують залишатися люди, які з різних причин не змогли або не захотіли виїхати до безпечних місць. У багатьох населених пунктах вже кілька місяців немає світла, води, газу, мобільного зв’язку та інтернету, не працюють також магазини та аптеки.

Ситуація посилюється з наближенням зими: багато хто живе у сирих підвалах і укриттях, де температура повітря вночі ледь досягає трохи вище +10 градусів. Незважаючи на це, частина жителів цих територій не хоче евакуюватися: деяких лякає перспектива залишитися в чужому місті без житла та грошей, а хтось боїться, що їхні домівки, що вціліли, і квартири розграбують мародери.

У таких умовах, окрім місцевої влади, значну допомогу людям надають волонтери, які доставляють до обстрілюваних міст та сіл продукти харчування, засоби гігієни, медикаменти та прилади для обігріву.

Зріз ситуації

Про те, як виживають в умовах війни мешканці прифронтових територій Донецької та Миколаївської областей, як здійснюється відновлення звільнених міст та проводиться евакуація людей, — розповіли кореспонденти телеканалу FREEДOM.

Бахмут. Місто Бахмут — на сьогодні “найгарячіша точка” Донецької області. Він перебуває під контролем Збройних сил України, але російські війська протягом п’яти місяців не припиняють спроб його захоплення. Тому Бахмут майже пів року зазнає постійних масованих обстрілів.

Так, нещодавно внаслідок ракетного обстрілу в місті було зруйновано кілька багатоповерхових будинків, під завалами яких можуть залишатися люди. Проте розібрати завали наразі немає можливості.

Найбільше постраждав від ворожих снарядів спальний район міста — Забахмутка, який окупанти обстрілюють по кілька разів на день. Нині у підвалах та укриттях цього району перебувають близько 300 осіб. Через постійну загрозу обстрілу вивозити людей і доставляти гуманітарну допомогу до Забахмутки дуже складно та небезпечно, а майже всі переправи через річку зруйновані.

Згідно з приблизними даними, у всьому Бахмуті наразі залишаються близько 10 тис. осіб. У місті продовжують роботу центри видачі гуманітарної допомоги та евакуації. За словами волонтерів, останнім часом через постійні обстріли люди почали погоджуватися на виїзд до безпечніших місць.

Читайте також: Окупанти випалюють коледж у Бахмуті та хочуть захопити місто до кінця жовтня — подробиці від кореспондентки FREEДOM (ВІДЕО)

Соледар. Немає світла, води, газу мобільного зв’язку та інтернету також і в Соледарі, що є сусідами з Бахмутом. У місті залишається близько 500 осіб, які більшу частину часу живуть у підвалах. Облаштовувати їх почали ще з кінця лютого.

І якщо раніше місцеві жителі залишалися лише на ніч, то тепер навіть бояться виходити на вулицю. А в самому місті майже не залишилося жодного вцілілого будинку.

Сіверськ. Аналогічна ситуація спостерігається і в Сіверську, згадки про який щодня наявні у зведеннях Генерального штабу ЗСУ через регулярні спроби прориву армії РФ.

Напередодні холодів волонтери привозять жителям міста буржуйки, а також як і раніше доставляють гуманітарну допомогу. Наразі намагаються забезпечити засобами обігріву підвали з найбільшою кількістю людей.

Святогірськ. Святогірськ Збройні сили України звільнили від російських окупантів 13 вересня. До вторгнення військ РФ цей населений пункт вважали не лише курортним містом Донецької області, а й духовним центром — на його території розташована Свято-Успенська Святогірська лавра. Під час окупації, яка тривала майже три місяці, близько 80% міської інфраструктури було знищено.

Зараз у Святогірську поки що немає ні світла, ні води, ні газу, а мобільний зв’язок працює з перебоями.

Водночас місто відновлюється після окупації: сюди привозять гуманітарну допомогу, запрацювала “Укрпошта”, де почали видавати пенсії та соціальні виплати. Окрім цього, місцеві мешканці отримують фінансову допомогу від міжнародних організацій.

За п’ять кілометрів від Святогірська розташоване село Богородичне. Його російські війська обстрілювали протягом п’яти місяців, перетворивши на руїни.

Там зруйновано та пошкоджено всі будинки, а також розбито храми та об’єкти комунального господарства. Людей у ​​селі немає, і повертатися місцевим просто нікуди.

Миколаїв. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Миколаїв став одним із перших міст півдня країни, яке піддається масованим обстрілам. Це триває вже восьмий місяць.

При цьому навіть під час повітряної тривоги люди не завжди біжать до бомбосховища.

На всіх центральних вулицях та проспектах встановлені своєрідні “опорні пункти”, в яких можна знайти навіть “коктейлі Молотова”. За словами місцевих жителів, після спорудження таких об’єктів вони почуваються спокійніше.

Водопостачання у Миколаєві є, але не у всіх районах. Раніше вода надходила з Херсона, який зараз тимчасово окупований російськими військами. У квітні на Миколаївщині за лінією фронту було перебито водопровід, провести ремонтні роботи було неможливо.

Зараз вода на очисні споруди подається із Бузького лиману. Вона вважається технічною. Питна вода тут привізна. На цей час набрати її можна у 60 пунктах, які розосереджені по всьому місту.

Магазини та кафе в Миколаєві працюють, але вітрини в них найчастіше забиті фанерою, оскільки скло або вже вибите вибуховою хвилею, або закрило заздалегідь, щоб при обстрілі не розлетілися уламки. Крім цього, комунальники забивають фанерою вибиті вікна у багатоповерхових будинках. Загалом у Миколаївській області — понад 12 тис. пошкоджених об’єктів.

Електрика в Миколаєві зникає кілька разів на день, а на випадок відключення опалення в кожному районі міста облаштовані пункти обігріву.

Читайте також: Посилення обстрілів росармією мирного населення, підготовка до зими та евакуація — детально про ситуацію на Донбасі

Деталі від органів влади

Про ситуацію в прифронтових регіонах сходу та півдня України в ефірі телеканалу FREEДOM розповіли представники місцевих органів влади Луганської, Донецької та Миколаївської областей.

СЕРГІЙ ГАЙДАЙ, глава Луганської обласної військової адміністрації

— Ми готові підіймати звільнені території та лише чекаємо на команди військових, щоб зайти в Луганську область для відновлення життєдіяльності.

Наприклад, є повне розуміння із головою “Укрпошти” Ігорем Смілянським. І щойно до якогось населеного пункту можна буде заходити, мобільні бригади “Укрпошти” заїжджають на автомобілях і готові видавати пенсії. Далі ми проговорили з “Укрзалізницею”, яка з перших днів війни наш надійний партнер та опора. Ми готові підвозити залізницею гуманітарні вантажі якомога ближче до Луганської області.

У нас сформовані штаби деокупації — це колективи військових адміністрацій, вони готові одразу заходити на свої території та розпочинати роботу.

У нас готові команди автомобілів швидкої допомоги та реанімації. Спочатку, ясна річ, путівцями не можна буде їздити, поки все не буде розміновано, але за основними напрямками їздитимемо. А якщо потрібна буде термінова медична допомога, вивозитимемо людей поки що в інші області.

У нас є ремонтні бригади в кожному напрямі: газ, вода та електрика, вони готові відразу заходити та робити аудит систем. Нам потрібні два плани. Перший це стратегічний, це відновлення всієї мережі. Другий — це одразу локально ремонтувати з того, що є, і проводити людям хоча б повітрям електрику, щоб люди могли нормально жити взимку.

Ми проговорили з операторами мобільного зв’язку. Ми готові відразу розгортати зв’язок для того, щоб була комунікація на місцях.

Ми підготували мобільні центри надання адміністративних послуг. У них буде все, що потрібно людям: оформлення якихось довідок, документів — усе, що завгодно. Це ми все одразу забезпечуємо.

Ми проговорили з лісниками, знаємо, які території лісу потрібно швидко розмінувати. І про це також домовилися із працівниками Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС), щоб можна було заготовити для людей дрова на зиму.

Тобто загалом ми лише чекаємо на команду. Щодня я телефоную, питаю — коли вже можна буде заходити?

ВАДИМ ЛЯХ, голова міської військової адміністрації Слов’янська (Донецька область)

— Якщо порівнювати життя у Слов’янську з деокупованими містами — такими як Святогірськ та Лиман, то життя у нас досить непогане.

Зараз відновлюємо подачу тепла до будинків, оскільки газ з’явився у місті. Відповідно, підприємство “Міськгаз” працює над його подачею на об’єкти критичної інфраструктури, приватним підприємствам, ну і, звичайно ж, у котельні для мешканців міста. Я підписав розпорядження розпочати опалення містом з 1 листопада.

Тепло — це, напевно, основна проблема, яка зараз хвилює містян, бо за рештою (водо-, електрозабезпечення) було більш-менш нормально, бо останній тиждень нас не обстрілювали.

Я з перших днів закликав мешканців евакуюватися. Загалом вони прислухалися. І залишалося у місті близько 20% населення. Але після того, як вдалося в місто підвести газ і пішла інформація про можливість розпочати опалювальний сезон, ми бачимо приплив людей до міста, зокрема й у багатоквартирні будинки.

Але я не зупиняю свою роботу щодо агітації за евакуацію, бо зима складна. Попри те, що і центральна влада, і обласна, і міська роблять все можливе, щоб відновлювати послуги, особливо електрику, газ тощо. Проте ніхто не застрахований, жодне місто, що воно не буде знову обстріляне, що не буде порушено подачу електроенергії. Тому, що менше людей тут перебуватимуть, то безпечніше.

ВІТАЛІЙ КІМ, глава Миколаївської обласної військової адміністрації

— Ми живемо, як завжди, у стані війни. З 245 днів війни нас не обстрілювали днів лише 40.

Органи влади працюють 24/7. Працюємо так уже вісім місяців. Наші комунальники ще до відбою повітряної тривоги вже виїжджають та намагаються ремонтувати все, що можуть. Ми до цього вже звикли, тож нас не лякають ремонти. Нам головне, щоб було чим ремонтувати. І головне, щоби не було людських жертв. А щодо інфраструктури та будівель, споруд, об’єктів — ми все відбудуємо.

Водночас правил безпеки ми дотримуємося. Але я думаю, що люди через тривале перебування у зоні бойових дій використовують “принцип Парето”, тобто 20% зусиль та 80% результату. Тобто вони реагують на ті ж повітряні тривоги там, де вже знають з досвіду, що це небезпечна зона. А на ситуації, які вони вважають менш небезпечними, на жаль, іноді можуть заплющити очі.