Головна
Публікації
Від Калькутти до Києва: як індійська правозахисниця стала послом української культури

Від Калькутти до Києва: як індійська правозахисниця стала послом української культури

Опубліковано: 13 Бер / 2025 19:05

Мрідула Гош — правозахисниця, політологиня, голова правління Східно-Європейського інституту розвитку.

Народилася 1961 року в Індії. Освіту здобула в президентському коледжі при Калькуттському університеті. У 1984 році приїхала в Україну і стала студенткою Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працювала в Посольстві Індії в Україні. З 1994 по 2000 рік була радником у представництві ООН в Україні.

Захоплюється українською поезією. Переклала мовою бенгалі вірші 45 українських авторів. Популяризує українську літературу.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

Українська мова допомогла мені пізнати Україну

— Мрідуло, чому ви вирішили приїхати в Україну і як давно ви тут?

— Це і дуже складне, і дуже просте питання, мені подобається країна і це був усвідомлений вчинок. Я зараз перебуваю в Україні, тому що тут пройшла велика частина мого життя — студентські та робочі роки. У мене тут немає рідних і сім’ї, але я до цієї землі ставлюся з великою любов’ю.

— Ви приїхали до Києва ще за радянських часів, але тоді Москва була магнітом, який притягував іноземних студентів. Чому ви обрали Київ?

— У той час ми не самі обирали, а нас розподіляли. Тоді ще трохи переплутали й спочатку відправили мене в журналістику, хоча я хотіла в політичні науки. Така в мене була спеціальність, але в СРСР політології не було. І тоді мене відправили вчитися на міжнародні відносини в Київ. Я дуже радісно це прийняла, бо не хотіла залишатися в столиці цієї великої країни, яка називалася Радянський Союз.

Київ мене давно цікавив і я читала про нього багато літератури — про Київську Русь, давню історію — все, що можна було знайти англійською мовою. Я ще бачила книгу, яка називається “Довженко — художник” — там були карикатури і якісь цитати українською мовою. Мій знайомий з Індії, коли я вчила російську мову, запитав, чи можу я перекласти ці цитати. А я відповіла, що це не російська мова й алфавіт інший. Я потім довго її дивилася і зробила приблизний переклад. Ця книжка залишилася в мене досі.

У мене не було можливості вчити українську мову, тоді вся освіта в СРСР була російською. Уже в 1990-ті рр. я купила україно-англійський словник. Тоді один викладач запитав, навіщо мені ця “провінційна мова”? А мене це ще більше заінтригувало.

Мова — це для мене дуже важливий компонент, щоб пізнати Україну, бо я носій бенгальської мови, яка свого часу дуже сильно страждала. У Бангладеші було за право говорити своєю мовою — цим славився бенгальський народ, і це я чула з дитинства. Коли не дають говорити рідною мовою — для мене це велика травма і проблема.

У нас день рідної мови оголошено це на честь тих бенгальців, які помирали за неї, 21 лютого. Тому для мене Україна займає дуже особливе місце.

Ще тут люди ніколи не викидають хліб, до нього і до борошна на столі дуже дбайливе ставлення. Я пам’ятаю, як у моєї бабусі було таке ж ставлення до рису. У 1942-1943 рр. був бенгальський голодомор, тоді померли 3 млн людей. Мої батьки це пам’ятали. Я просто бачила ці паралелі у своїй голові й мене це все вражає досі. Мені комфортно в Україні, тому я тут.

— Ви пам’ятаєте, що відбувалося, коли була перебудова і розвал Радянського Союзу?

— Те, що було прожито за ці роки — це для мене великий досвід. Переді мною розкривалася країна, розкривалися люди. Тоді почалася перебудова і, наприклад, викладачі почали відвертіше говорити. Цей процес для мене був, як розкриття душі. Я дивилася по телевізору програму “Погляд”, а потім “Актуальна камера”. Тоді я ще їздила в Європу і бачила, як ламають Берлінську стіну. Ось саме тієї ночі, напевно, якось змінилася моя свідомість. Ті історичні події виховали мене і сформували погляди.

— Як змінилися відносини з Індією після того, як розпався Радянський Союз і Україна стала незалежною державою?

— Після розпаду СРСР з боку Індії була дуже велика активність щодо налагодження відносин з усіма країнами. Україна була однією з перших – посольство відкрилося в Делі 1992 року. Перший президент Леонід Кравчук відвідав Індію в січні 1992 року. Відносини розвивалися, як вони мають розвиватися, суто за протоколом у рамках дипломатії.

Відносини — це дуже довга історія і тут є взаємодія двох сторін, не може бути так, щоб одна сторона була активна, а інша пасивна. Були злети й падіння. У 1997 році продаж Україною танків Пакистану був сприйнятий негативно і якийсь час відносини розвивалися не дуже. Я пам’ятаю, на 150-річчя індійського письменника Рабіндраната Тагора проходила виставка в різних столицях, зокрема в Москві. Але не в Києві, нібито Рабіндранат Тагор там ніколи не був, а виставка проводиться в тих містах, які він відвідував. Таку мені дали відповідь. І ми зробили цю виставку самостійно.

З українського боку проблема складніша, тому що Індія — велика країна, де дуже багато мов, людей, і там тільки одне посольство в Делі. Українська публічна дипломатія зараз тільки розвивається, можна сказати, з 2015-2016 рр., бо до того така увага культурній і публічній дипломатії не приділялася. Були лише епізодично якісь такі заходи й зараз ця гостра нестача відчувається.

Українські науковці багато співпрацювали з індійськими вченими в оборонній промисловості. Президент Абдул Калам, який приїжджав до Києва 2005 року, прекрасно знав дуже багатьох видатних українських проектувальників. Я думаю, ця співпраця продовжиться. Індії це цікаво, тому що вона хоче диверсифікувати виробництво.

Що стосується повномасштабної війни Росії проти України, то Індія і справді продовжує купувати нафту у РФ. Але вона її перепродує країнам Заходу і США. Зараз у зв’язку з торговим ембарго проти тіньового флоту Індія не купує ту нафту, яку перевозять судна, що перебувають під санкціями.

Як в Індії реагують на війну РФ проти України

— Наскільки в Індії знають про те, що реально відбувається зараз в Україні?

— Я думаю, дуже багато хто прекрасно розуміє і знає. Насамперед це люди, які читають західні медіа. Сьогодні інформаційний простір не можна закрити, і будь-яка людина в Індії знає, що в Україні війна. Російська пропаганда, звичайно, дуже сильно впливає теж. Політики теж по-різному реагують. Мені здається, ця ситуація буде змінюватися, над цим працюють посольства та експерти.

Я думаю, зараз потрібно працювати з дітьми. Ми нещодавно робили конкурс есе серед школярів і вони дуже гарно написали про українську культуру та історію. І навіть такі маленькі речі, як лист українському другу, можуть зміцнити нашу дружбу. До цих дитячих творів в Індії був величезний інтерес, майже 950 есе ми опрацювали та дали призи.

Також ми хочемо робити круглі столи з медіа, якийсь індійсько-український пресклуб. Якщо раніше запрошували в ефір українських експертів, то обов’язково були експерти й з російського боку, і в прямому ефірі була дуже гостра словесна перепалка, аж до того, що експерти відмовлялися приходити ще раз.

— А які струни зачіпає російська пропаганда в Індії? Адже вони до кожної країни знаходять свій підхід.

— Росіяни грають взагалі на всіх країнах так званого глобального Півдня. Насамперед ідеться про колонізаторство. Я помітила, що дуже багато висловів звучить про те, що Захід хоче колонізувати Україну. А Росія нібито її хоче врятувати, прям рупор антиколоніалізму. Багатьом ученим із постколоніальних студій це дуже подобається. Є частина таких активістів та експертів від лівих партій, хоча мені незрозуміло, як можна зараз лівим партіям підтримувати політику сучасної Росії — це оксюморон.

Взагалі все починається з академічного крісла. У вищих навчальних закладах немає вивчення України, Центральної Азії, Кавказу, Балтики. В Україні, наприклад, є дуже багато санскритологів, тут уже понад 30 років викладається мова хінді, є люди, які вільно нею володіють. Тому тут є дисбаланс. І як цей дисбаланс заповнити? Обов’язково потрібно відкрити хоча б кілька кафедр української мови, це обов’язково потрібно зробити. Насамперед мови, а потім уже історія, культура і так далі. Давати якісь невеличкі сертифікатні курси, щоб людям була цікава не просто загальна славістика, яка дуже російськооцентрична.

Якщо читати українських класиків, наприклад, Тараса Шевченка, то в нього дуже багато антиколоніального. Можна показати людям в Індії, що в Україні про деколонізацію говорили ще 200 років тому. Леся Українка вивчала і перекладала ригведи. “Лісова пісня” — це просто дзеркальне оповідання сюжету рігведи тільки в оболонці української міфології. Поет Павло Тичина дуже багато працював над творами індійського письменника Рабіндраната Тагора. Мені здається, потрібно, щоб про це знали в Індії.

В Індії мають більше знати про Україну

— В Україні багато студентів з Індії, а українські студенти є там?

— Я думаю, це поодинокі випадки, бо між університетами не укладені обмінні курси. Я навіть намагалася через Еразмус (програма обміну студентами, — ред.) робити академічні програми мобільності. Туристами дуже багато студентів їздили в Індію. Також багато українців там працюють, наприклад, програмістами. Але це все дуже маленька діаспора.

— Ви займаєтеся популяризацією в обидва боки й також перекладаєте українську поезію мовами Індії. Ви бачите інтерес людей в Україні до того, що з Індії та навпаки?

— Я зробила теж переклад “Лісової пісні” і це викликало навіть певний резонанс. Але я не скажу, що це був резонанс на державному рівні, радше на людському — серед поетів та інтелектуалів. Я думаю, на цьому не можна зупинятися. Я спробувала скласти невеличку книжку робіт Тараса Шевченка і сподіваюся, що вона успішно вийде у 2025 році. Також я хотіла б видати деякі власні роботи, а також сучасних індійських та бенгальських і поетів.

В Індії багата літературна спадщина, а в Україні було багато талановитих перекладачів. Ось це покоління потрібно розвивати, тому що культурний обмін потрібно освіжити.

— Просто іноді здається, що ось через те, що Індія — це величезна країна з неймовірною культурою, їй цікавіші більші країни. Наприклад, Росія, у якої є гроші, бізнес і розмова йде про конкретні справи. Хоча ми й чули нещодавні заяви про те, що Індія на боці миру, але хочеться активніше бачити цю дружбу.

— Активна дружба між Україною та Індією є, адже щонайменше 22 тис. студентів на момент нападу Росії на Україну тут навчалися. Дуже багато хто виїхав, але продовжував онлайн займатися, а багато хто взагалі повернувся, щоб закінчити навчання. Наприклад, студенти-медики з Індії у Вінниці, Тернополі, Чернівцях, Ужгороді. У Києві вони теж є. Я думаю, всі ці люди дуже добре знають Україну. Навіть зараз в ординатурі навчаються люди, які допомагають.

Під час обстрілу 8 липня 2024 року головної дитячої лікарні України “Охматдит” були чотири студенти з Індії, які активно допомагали. Просто цим людям ніхто не викладає українську мову і культуру, наприклад. А варто було б.

— Я б хотів вас запитати про злочинну практику Росії, яка намагалася вербувати на злочинну війну проти України найманців з Індії. Ми бачили, наскільки серйозно керівництво країни ставиться до цього. Як цю історію сприйняли в Індії?

— По-перше, цих людей обдурили, з них взяли величезні гроші. Вони всі успішно працювали, приїхали, їм давали підписати контракти російською мовою, якої вони не знають. Це було дуже злочинне угруповання, яке працювало над вербуванням таких людей і їхнім відправленням. Обіцяли дати право на проживання, громадянство тощо.

В Індії мало знають про те, що таке сучасна Росія, тому що пропаганда працює добре. Не показують реальну картину і те, що не можна їхати у РФ. Зараз, я думаю, що інформація поширилася, і сім’ї завербованих, які постраждали, звернулися до своїх депутатів і здійняли великий галас.

Не оцінити стійкість українців — гріх

— Ви з Калькутти й там же була на той час мати Тереза (католицька черниця, відома засновниця благодійних місій, — ред.). Розкажіть що-небудь про неї.

— Я особисто бачила матір Терезу і це було моє щастя. Мій тато з нею співпрацював, постійно працював як лікар у її місіях — безплатно давав поради. Дуже часто мої брати досі їздять у ті місця, де потрібна допомога людям. Я пам’ятаю, як привозила з Києва дуже цікаву книжку про святу Софію (храм, збудований у першій половині XI століття в центрі Києва, — ред.) і подарувала матері Терезі. Тоді вона мене благословила.

Я ніколи не забуду і я буду дорожити цим усе своє життя. Для мене мати Тереза — це людина, яка духовністю може об’єднати людей. Я дуже емоційно це сприймаю, бо важко всі свої почуття до неї.

— Ви вже дуже тісно пов’язані з Україною, тож як вам здається, чи все буде гаразд із нашою державою в майбутньому?

— Я думаю, так, але потрібно потерпіти. Зараз ми проходимо дуже складний етап, і це відбувається з самого моменту незалежності. Кожні 5 років Україна дуже сильно змінюється на очах. Я це бачу і радію, що українці вміють долати перешкоди. Це про стійкість. Я от іду в метро під час російських атак і дивлюся, як тато з дитиною грається в іграшки, а сам дивиться на телефоні, куди летять ракети.