Сьогодні о 22:52
28 лютого 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим під тиском військовослужбовців ЗС РФ проголосувала за проведення так званого “референдуму” про статус Криму. Того ж дня підрозділи збройних сил країни-окупанта розпочали блокування українських військових частин на півострові. Були захоплені аеропорти Бельбек і Сімферополь, взяті під контроль сухопутні в’їзди до Криму з боку материкової України.
Утім досі залишаються відкритими питання, чому в 2014 році, коли “зелені чоловічки” вже фактично окупували Крим, українська влада заявила про небоєздатну армію України, яка не зможе вступити у збройний конфлікт з ворогом.
Завдяки стенограмі засідання Ради національної безпеки і оборони України (ОНБО) від 28 лютого 2014 року, ми сьогодні маємо можливість краще зрозуміти обставини, які призвели до окупації Росією українського Криму.
Тоді на екстреному засіданні РНБО, виконуючий обов’язки міністра оборони Ігор Тенюх заявив, що “сьогодні ми зможемо зібрати зі всієї країни військове угруповання чисельністю понад 5 тис. військовослужбовців, здатних виконувати бойове завдання. Їх можемо кинути в Крим, але це не вирішить проблеми півострова“.
На моє переконання, призначення на цю посаду Тенюха — це величезна помилка, яку ми всі ці роки російсько-української війни намагаємося виправити.
Почнемо з того, що призначення Тенюха відбулося по політичних квотах ВО “Свобода”. Людина не мала практичного управлінського досвіду — це була величезна помилка, враховуючи ті тенденції, що вже відбувалися в Криму.
Щодо заяв Тенюха, то треба починати не з його оцінки концентрації російських військ на кордонах України, а з його оцінки боєздатності ЗСУ. За його словами, у Криму на той момент було понад 20 тис. російських військових проти 1,5-2 тис. українців, готових виконувати наказ про застосування зброї.
Тенюх фактично офіційно тоді заявив ворогу про те, що у нас обмежена кількість боєздатних військ. Це нонсенс, коли міністр оборони країни виходить та говорить про те, що нам немає ким та чим захищатися. Росія зрозуміла, що серйозного опору не буде. Своїми заявами тодішній міністр оборони України фактично підштовхнув Росію на окупацію наших територій.
Виступаючи у суді у справі Віктора Януковича Тенюх процитував слова Степана Полторака, який у той час очолював Національну гвардію і, за словами Тенюха, теж брав участь у засіданні РНБО.
“Відразу ж після мене виступив Степан Полторак. Дослівно сказав: я пропоную з гордо піднятими прапорами виводити наші частини з Криму”, — сказав Тенюх.
Полторак відреагував на ці слова, назвавши коментарі адмірала Тенюха “неадекватними”, а його самого — “наляканим”. Він нагадав, що на той момент ще не був членом РНБО.
Усі розповіді про те, що Україна не була готова давати відсіч, не відповідають дійсності. В Криму було сконцентровано достатню кількість боєздатних військ. Питання в тому, що була повна дезорганізація.
З цим твердженням погоджується і член Меджлісу кримськотатарського народу, колишній в’язень Кремля Ільмі Умеров:
“З 300 військових частин в Криму, мабуть, 10-20 могли б виступити бодай з боєм. Якщо на тебе нападають, ти повинен хоча б свою військову частину захистити. Накази ж йшли протилежного характеру: не заважати, не чинити жодного опіру, робити все, що скажуть”.
Умеров покладає відповідальність за відсутність опору на тодішнього спікера Верховної Ради, який виконував обов’язки президента, Олександра Турчинова.
“Те, що цей “кривавий пастор” лише третій день був виконувачем обов’язків президента, не знімає вини з нього. Тим більше, на засіданні РНБО він був за те, щоб віддати наказ діяти згідно з уставом, хоча армія таких наказів не потребує”, — згадує в інтерв’ю інформаційному агентству Qirim.News Ільмі Умеров ці події.
Всі розмови щодо наказу стратегічних партнерів по Криму, де заявляють про те, що не варто провокувати РФ — це свідчення державного злочину. Міністр оборони давав присягу на вірність народові України. Відповідно, його конституційний обов’язок — це захист територій власної країни. Але жодних заходів щодо протидії ворогу не було проведено.
Перший етап гібридної війни в України почався із Криму. Тоді російським спецслужбам вдалося інкорпорувати місцеву владу, щоб вона була лояльною до російської військової окупації. Саме з цього періоду варто почати відлік помилок військово-політичного керівництва України, які стали на заваді ефективному протистоянню російській агресії.
Перша. 5 березня 2014 року Шевченківський районний суд Києва виніс постанову про затримання “спікера” кримського парламенту Володимира Константинова та “прем’єр-міністра” автономії Сергія Аксьонова. Їх вимагали доставити в суд для обрання запобіжного заходу.
Щодо Аксьонова та Константинова правоохоронні органи України розпочали кримінальне провадження за ч. 1 ст. 109 КК республіки. А саме “дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади”.
5 березня 2014 року Шевченківський суд Києва виніс постанову, а вже 7 березня делегація з Криму на чолі з Константиновим зустрілася з депутатами Держдуми РФ. А потім поспілкувалася з сенаторами з Ради Федерації. Під час зустрічей “спікер” кримського парламенту пообіцяв зробити все можливе, щоб український півострів приєднався до Росії.
Показовим є той факт, що Константинов, попри постанову Шевченківського суду та розслідування справи українськими правоохоронцями, летить у Москву.
Звертаю увагу, що повітряний коридор літака з кримською делегацією колаборантів на чолі з Константиновим пролягав над територією України і забезпечувався українською стороною. Підняти в повітря винищувачі та посадити на український аеродром літак зі зрадниками — це справа суто технічна.
Попри те, що Шевченківський районний суд Києва виніс постанову про затримання Константинова, українські військові жодним чином не реагують. Більше того, вони дають коридор як в Москву, так і у зворотньому напрямку — з Москви. Рішення або команду про невтручання у цю справу військові могли отримати тільки від вищого політичного керівництва країни.
Відповідно, тоді постає питання, що вже 7 березня 2014 року доля українського Криму була вирішена не на користь України. І вирішував її не зрадник Константинов. Це перша помилка і поразка тодішнього українського військово-політичного керівництва.
Друга. Друга ключова помилка полягає в тому, що лише після проведення референдуму в Криму, а саме 17 березня 2014 року, оголошують часткову мобілізацію. Оголошують тоді, коли стає зрозумілим, що Путін претендує не лише на Крим, але й на східні області України.
Тільки 17 березня віддається наказ про застосування зброї українськими військовими при спробі штурму українських частин. Звертаю увагу, що цей наказ йде всупереч з попередніми наказами не піддаватися на провокації і не відкривати вогонь. У підсумку ми мали повну деморалізацію особового складу, який вже просто не розумів, які накази йому виконувати.
Третя. Відмова ввести воєнний стан у Криму в лютому 2014 року була третьою стратегічною помилкою.
Звертаю увагу, що неоголошення воєнного стану і водночас застосування Збройних сил всередині країни є грубим порушенням статті 17 Конституції України, зобов’язань президента, передбачених 102-ї і 106 статтями Конституції, а також статті 4 закону “Про оборону України”, яка чітко говорить, що у випадку загрози військової агресії або реальної військової агресії президент має прийняти рішення на застосування Збройних сил, ввести воєнний стан і звернутися із поданням до Верховної Ради щодо визнання стану війни. Це три ключові повноваження президента, які були повністю проігноровані.
Четверта. Тодішня політична влада України, яка не спромоглася вчинити опір російським окупантам в Криму, могла б організувати спротив за допомогою місцевого українського та кримськотатарського населення. Зробити це можна було б, зокрема, шляхом масової роздачі вогнепальної зброї, як це відбувалося у Києві на початку повномасштабного російського вторгнення. Це б допомогло проукраїнськи налаштованому населенню самоорганізовуватися.
Враховуючи чисельність кримськотатарського та українського населення, можна було б говорити про нормальне функціонування збройного спротиву. На жаль, цього не відбулося. Це ще один елемент зради, який свідчить, що території здають.
Відкритим залишається питання, чому співробітники кримських управлінь правоохоронних органів і спеціальних служб не боронили півострів.
А річ у тім, що не було кому боронити. 90% співробітників спецслужб виявилися зрадниками. Україна в цьому напрямку ніяк не діє, вдала, що просто так сталося. Хоча саме вони мали протидіяти російській агресії, придушувати антидержавні мітинги. Не робили цього, бо самі були причетними до дій Росії. Їх фактично купили. Служба безпеки весь час не блокувала вплив іноземних спецслужб, а “кришувала” нелегальний та легальний бізнес. Росія прекрасно про це знала і дала їм можливість продовжити свої справи, вступивши до лав ФСБ. Така ж ситуація була під час захоплення частини Донбасу.
З цих помилок випливають і подальші результати російсько-української війни.
Крім того, додам, що в момент, коли Кремль зрозумів, що має змогу просуватися далі та не отримувати ніякий опір своїм діям — це й стало сигналом для проведення “російської весни”, але вже на Сході України.
Водночас ексначальник Генерального штабу і головнокомандувач Збройними силами України (2012-2014 р.) генерал-полковник Володимир Замана у своїх спогадах у суді у справі про державну зраду президента-утікача Віктора Януковича заявляв, що вважає відмову ввести воєнний стан у Криму в лютому 2014 року “стратегічною помилкою нової влади”.
На думку Замани, першопричина проблем України не в імперських амбіціях Путіна. Він всього лише стерв’ятник, який захопив те, що безгосподарно валялося. А валялося саме тому, що ніхто в офіційному Києві не збирався захищати Крим. Згадаємо, як нова влада з ранку до ночі портфелі ділила…
21 березня 2014 року тодішній виконуючий обов’язки міністра оборони України Ігор Тенюх заявив, що без команди найвищого рівня армія не має права виконувати завдання подібного рівня.
“Для того, щоб армія втрутилася, ці політики повинні прийняти відповідне політичне рішення. Тоді Збройні сили почнуть діяти! Зараз, без політичного рішення, виконувати завдання армія не має права”, — заявив в.о. міністра оборони.
Якби українська влада захистила Крим, не було б війни на сході. Війна на Донбасі — це прямий наслідок бездіяльності офіційного Києва в Криму.
Відкритим залишається питання, як повернути півострів до складу України?
Процес буде дуже важкий. Німеччина об’єдналася після 50 років радянської окупації. Франція повернула землі Ельзас-Лотарингії після 40 років німецької окупації. Україна має діяти не лише дипломатично, а й розглядати воєнний спосіб.
Як зазначає очільник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирил Буданов, країна-агресор захопила Кримський півострів для того, щоб перетворити його на величезну військову базу. Це дозволяє контролювати більшу частину південного узбережжя України. Він вважає, що повернути окупований Крим військовим шляхом буде легше, ніж відвоювати окуповані території Донецької та Луганської областей.
“З військового погляду відвоювати Крим набагато легше, ніж Донбас, де понад 1000 км фронту та глибина понад 200 км. У Крим є дві точки входу — з російського боку і з нашого: Кримський міст і сухопутний перешийок. Питання відвоювання — це наші фронтові операції: з російської сторони — шляхом руйнації комунікацій, з нашої — шляхом тиску. І тоді все — Крим ізольований”, — наголосив Буданов.
Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року. Якби 2014 року у Крим не пустили “зелених чоловічків”, Росія не вдерлася б на територію Донбасу, заявив президент України Володимир Зеленський в інтерв’ю Axios on HBO.
“Якби я тоді був президентом, ми б там усі вмерли у Криму, але ми б туди “зелених чоловічків” не пустили. А якби не пустили туди “зелених чоловічків”, то Росія не допомагала б сепаратистам і не була б на сході України”, — сказав Зеленський.
Військово-політичний аналітик Дмитро Снєгирьов, спеціально для FREEДOM
Попередні огляди автора:
- Сили оборони України перехопили тактичну ініціативу на Запорізькому напрямку — розбір Дмитра Снєгирьова
- Москва планує мобілізувати на фронт “зеків” і боржників — розбір Дмитра Снєгирьова
- Окупанти активізувалися на Куп’янському напрямку: цілі проаналізував Дмитро Снєгирьов
- Контрнаступ Сил оборони в Курській області: яких цілей досягла Україна — огляд Дмитра Снєгирьова
- Захоплення у полон українських цивільних — масштабний воєнний злочин путінської Росії: огляд Дмитра Снєгирьова
Не пропусти наші відео на YouTube-каналі FREEДОМ
Якщо заблоковано доступ до сайту та соцмереж FREEДОМ — алгоритм дій
