Україна у вогні: історії жертв російського терору

Три роки терору, три роки втрат і одне бажання — справедливість. 10 млн українців залишили свої домівки, десятки тисяч цивільних загинули від рук росіян: розстріляні й поховані в братських могилах, вбиті ракетами у власних будинках. Іноді — цілими сім’ями. 

Про трагедії, які не можна забути та неможливо пробачити, у новому випуску “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM. 

Автор — Ксенія Барвіненко

Мирні українці під прицілом росіян

Від Глухова Сумської області до російського кордону 10 км. У цьому колись тихому містечку Єгор Антипов прожив усе своє життя. Йому було 14 років, він любив спорт, планував своє навчання після закінчення школи та мріяв купити з батьком мотоцикл.

“Він був дуже відповідальний, допомагав сусідам. У нас на другому поверсі живе дідусь, Єгор йому допомагав. Тато навчив його їздити на машині та мотоциклі. Любив дивитися відео, як ремонтувати комп’ютери, ноутбуки. Ще Єгор почав займатися армреслінгом, йому подобалося, говорив. У нього були плани, збирався вступати до нашого технікуму, якраз був у 9 класі. Хотів стати програмістом”, — розповідає мати Єгора Олена Антипова. 

27 липня 2024 року росіяни вбили Єгора Антипова. 

“Це був артобстріл “градами”. У різних районах бахало, але такого в нас ще не було, щоб одразу стільки поранених, зокрема дітей. Я почала дзвонити синові, але він не брав слухавку і я зрозуміла: щось сталося. Я просто побігла з роботи туди, де здіймався дим, друзі сина сказали, що Єгор злегка поранений. Я ще раз зателефонувала і трубку взяв військовий Женя, який знайшов Єгорку. Коли я прибігла, Женя був біля Єгора. Син уже був непритомний, але ще дихав. Ми довго чекали на швидку, Женя вибіг на вулицю, спіймав таксі, і ми поїхали в лікарню. Єгора одразу ж підняли в операційну”, — згадує мати Єгора. 

У всіх постраждалих були мінно-вибухові та вогнепальні поранення. Одна дитина була в стані клінічної смерті та невдовзі померла. Єгору уламок перебив аорту і всі судини — шансів вижити було мало. 

“Ми приїжджаємо до Єгора на цвинтар майже щодня, влітку – взагалі щодня і навіть кілька разів на день”, — каже мати Єгора. 

Єгор не дожив до свого 15-річчя два тижні. Батьки хлопчика розповідають, що він став першою дитиною в місті, вбитою росіянами. Але не останньою. 

Валерій Козир щодня навідується на могили до своїх рідних. Після ракетного удару росіян по кафе в селі Гроза Харківської області 5 жовтня 2023 року 38 сімей в один момент втратили найближчих, 10 дітей осиротіли.

“6 днів ховали, привозили по 2-4 труни щодня. Пережити це було жахливо. Труни ж не відкривали, ось привезли чотири труни, поставили й до якої підійти поплакати? Це ж усе рідне, ми зі сватом сусіди, він на два роки старший за мене. Я скільки себе пам’ятаю, стільки і його, не сварилися, дружили. Зі свахою були в хороших стосунках, діти наші були гарною парою. Колись Толік їй сказав: “Якщо, не дай Боже, я помру, четверо ж, Олечко, що ти будеш робити?”. А вона каже: “Ми в один день помремо”. Так і вийшло”, — згадує Валерій Козир, житель Грози. 

Валерій взяв опіку над трьома онуками.

“Мені зараз потрібно жити для онуків. Я на цвинтарі просив у Господа: “Дай мені п’ять років прожити, щоб Діма повнолітнім став, щоб Настуся підросла. Для мене вони маленькі, Даші — 18, Дімі — 16, Насті — 11. Я розумію, що в них у душі коїться. Молодша внучка татові сплела з бісеру хрестик і поклала під тарілочку, коли приходимо на цвинтар, вона перевіряє, чи лежить він. А якось приїхали, а вона каже: “Я сама піду, не підходьте”. І біля кожної могили по 5 хвилин постояла”, — каже Валерій Козир. 

До російського теракту в Грозі проживало 330 осіб, зараз залишилося трохи більше ніж сто. У багатьох на могилах дата смерті однакова — 5 жовтня 2023 року. 

Холоднокровно вбивши 59 звичайних жителів села Гроза, слуги путінського режиму за звичаєм брехали, що мирних не чіпали. Нібито насправді там відбувався похорон «одного з високопоставлених українських націоналістів», у якому брали участь його “подільники”.  Насправді відбувалося перепоховання місцевого військовослужбовця, який загинув ще 2022 року, але оскільки тоді Гроза була під окупацією, його не змогли вчасно віддати землі. Пізніше його ексгумували та привезли на батьківщину.  

На поминки в сільське кафе зійшлися люди з усієї Грози — родичі, сусіди, друзі.

“Дружина тоді вибігла з дому і кричить: “Валере, точно в кафе!”. Я сідаю на велосипед, їду дамбою, дивлюся — усе горить. Думаю, ну, може, промазали. Приїжджаю сюди, впав одразу: кафе немає, пожежники навколо, людей виносять, телефони дзвонять. Зять одразу загинув через осколкове поранення, а донька ще сподівалася, лежала. Її останні слова — “як хочеться жити”, — згадує житель Грози Валерій Козирєв. 

На згадку про вбитих дітей Валерій намагається дати онукам гідне майбутнє. У них він бачить розраду і зізнається, що до трагедії не розумів, наскільки щасливо жила сім’я.

“Начебто обірвалася якась струна всередині, я замкнувся на сім’ї, мені більше нічого не треба — тільки сім’я”, — каже Валерій. 

“Руський мир” перетворює міста на руїни

Світлана — корінна бахмутянка, вона прожила в Бахмуті понад 70 років. Бачила, як місто перетворювалося з депресивного і промислового на затишне і спокійне.

“Це моє коріння, там пройшло моє дитинство, я там босоніж бігала зі шматком хліба по вулиці. І коли я бачу відео того, що залишилося від Бахмута… Він же невеликий. Я бачу, що ось тут я жила поруч із вокзалом. Як можна забути? З цим живемо і воно назавжди в пам’яті…”, — каже мешканка Бахмута Світлана. 

Бахмут був заснований 1571 року і його називали перлиною Донеччини. До російського вторгнення місто було центром соляної промисловості.

“Тихе, спокійне місто, де все добре — ось таким був Бахмут. Прекрасна, красива і доглянута набережна, гарний берег. Була краса. Люди жили своїм провінційним життям. Усе було налагоджено кругом, ніхто нікому не заважав”, — згадує Світлана. 

Лінія фронту наблизилася до Бахмута вже в травні 2022 року. Тоді ж почалися артилерійські обстріли та нальоти авіації. Авіабомби вагою кілька тонн росіяни скидали на мирні райони міста.

“Вдень ми спали, а вночі нас бомбили. Я зрозуміла, що треба їхати… Це був самий початок і було дуже страшно. Ми думали, що це ненадовго, але вийшло так, як вийшло, на превеликий жаль”, — розповідає мешканка Бахмута. 

Як і мільйони українців, які вимушено покидали свої домівки, Світлана сподівалася на швидке повернення. Відтоді минуло три роки.

“Я їхала з невеликим рюкзаком і сумкою. У мене два коти. Пізніше вдалося їх вивезти й зараз вони зі мною. Взяла тільки документи та гроші. У мене не залишилося фотографій батька, матері, чоловіка. Нічого немає — абсолютно все стерто”, — каже Світлана. 

Бої за Бахмут почалися в серпні 2022 року і тривали 10 місяців. Росіяни кинули туди 100 тис. живої сили. Розруха — така ціна окупації міста.

“Зруйнований не тільки мій власний будинок, а й мамин, який дістався мені у спадок. Нічого немає”, — каже Світлана. 

Світлані довелося починати нове життя в Києві, де замість рідного дому — житло родичів. Замість дорогих серцю пам’ятних речей — гуманітарка з центру допомоги бахмутянам. До цього центру щодня приходять десятки людей. У кожного своя історія, але підсумок один — вкрадене Росією щастя.

“У Бахмуті я займався спортом, я тренер-викладач Бахмутської КДЮСШ №1. У нас був великий стадіон – база паралімпійського спорту для всієї держави. Зараз — руїни. У мене тренувався хлопець і потім надсилав 2 фото — де ми разом стоїмо і те, що лишилося від стадіону – одне каміння. Різниця в пів року”, — згадує мешканець Бахмута Олег. 

До повномасштабного вторгнення в Бахмуті мешкали 70 тис. людей. Зараз більша частина людей виїхала, а 80% міста Росія знищила.

“Ми ще до виїзду бачили багато чого. Біженці з Попасної розповідали, як їхнє місто стирають. Вони говорили, що з Бахмутом буде те ж саме. І потім, коли вже почалося таке, що підійшли до Бахмута… Росіянам не потрібне місце для життя — їм потрібна територія, на якій ніхто не буде жити”, — каже Олег. 

Росіяни перетворили Бахмут на руїну і випалену війною землю, як і Маріуполь, Авдіївку, Попасну, Вовчанськ. І на таку саму руїну Кремль хоче перетворити всю Україну. Росія б’є по енергетичних об’єктах, намагаючись занурити державу в темряву і холод. Росіяни руйнують гідроелектростанції, влаштовуючи техногенну катастрофу величезних масштабів. 

Російська армія націлює ракети на госпіталі й дитячі лікарні та щоночі запускає десятки ударних дронів по домівках сплячих українців. “Руський мір” приніс в Україну тільки кров, біль і смерть і зупинятися не збирається.

Читайте також: Якщо Росія не розвалиться — війна повернеться: інтерв’ю з кримськотатарським командиром Наріманом Біляловим