Проказа путінізму роз’їдає Європу: інтерв’ю з режисером Владиславом Троїцьким

Владислав Троїцький — театральний режисер і драматург. Народився 1964 року в Росії. В 11-річному віці з батьками переїхав до України. Вищу освіту здобув у Київському політехнічному інституті. Пізніше навчався в Російській академії театрального мистецтва. На початку 1990-х заснував Центр сучасного мистецтва “Дах”. З 2003 по 2006 роки викладав у Київському державному університеті кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Засновник відомого етнохаус гурту “ДахаБраха” та музично-театрального фестивалю “Гогольфест”. Заслужений діяч мистецтв України. Працював як режисер у театрах Угорщини, Польщі, Швейцарії, Німеччини.

Владислав Троїцький — гість чергового випуску програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

У пошуках миру і свободи

— Довго чекав нашої зустрічі, не приховуватиму від глядачів: ми постійно на зв’язку. За ці майже три роки багато чого сталося. Ти весь час з Україною, багато робиш. Поговорімо про ті місяці, коли ти активно працював. Що ти робив?

— Насправді, за ці майже три роки ми провели близько 500 заходів. Уся екосистема “Даху” — це і театр, і музичний етногурт “ДахаБраха”, і фрік-кабаре “Dakh Daughters”, і театр поезії “DakhTrio”. Ми робили вистави, опери, підтримували постійну комунікацію з публікою, журналістами, політиками. Фактично ми безупинно займалися адвокацією України.

Чому я вирішив їхати в перші дні війни? Я розумів, що шок від подій триватиме буквально два-три місяці, а потім війна стане просто “шумом” — “знову війна”. Уже зараз ми бачимо, що, наприклад, Буча шокувала світ, але удар по “Охматдиту” вже не мав такого відгуку, не став тригерною точкою для західного суспільства.

З іншого боку, є відчуття, що весь західний світ розгублений. Порядок у світі руйнується. Реальність, яка ще 5-7 років тому здавалася непохитною, раптом почала розхитуватися.

Після наших концертів і вистав я організовую діалоги з глядачами, щоб, окрім емоційного впливу через мистецтво, торкнутися почуттів, потім говорити і про більш конкретні речі. З перших зустрічей я ставлю одне й те саме запитання: що таке свобода і демократія? Здавалося б, світ декларує ці головні цінності, але реальної відповіді я майже жодного разу не почув.

Я бував на спеціалізованих конференціях — театральних, артфорумах, дискусіях про свободу слова. Але саме слово “свобода” залишається розмитим навіть для тих, хто про нього говорить. Олександра Матвійчук (українська правозахисниця, лавреатка Нобелівської премії миру 2022 року, — ред.) одного разу сказала, що свободу підмінили свободою вибору в супермаркеті — споживанням. І це справді дивне відчуття.

Я даю своє визначення: свобода — це ризик і відповідальність. Багато хто з цим погоджується, але якщо піти далі в міркуваннях, то стає зрозуміло, що нормальна людина не хоче ні ризику, ні відповідальності. Вона хоче стабільності, безпеки і добробуту. Особливо якщо ставити на противагу стабільність.

— І добробут…

— Так. Коли звичний світ розповзається, людина всіма силами намагається його втримати. Цим користуються, впливаючи на больові точки суспільства. Цих больових точок у кожному соціумі десятки, і коли на них тиснуть, люди перестають адекватно сприймати реальність, реагуючи виключно на біль. Вони не помічають, що насувається цунамі, яке руйнує світ.

У результаті суспільство стає капсульованим і фрагментованим, а на периферії шикуються дисципліновані колони — ультраправі й ультраліві, які пропонують “прості рішення”. А людина посередині залишається розгубленою. З одного боку вона чує погані новини — клімат катастрофічний, економіка руйнується, безпека під загрозою. Хто запропонує мені вихід?

— І в цієї розгубленої людини — війна в Україні. Як вона сприймається?

— Вона далеко. Є люди, які залучені, але їх стало менше, ніж на початку великої війни. Я зустрів нещодавно дивовижного німця — професора і лікаря. Він кожні два тижні відправляє гуманітарну допомогу в Україну і тричі на рік їздить у прифронтові міста, щоб допомагати шпиталям.

Такі святі люди є, але їх небагато. Для більшості звичайних людей війна — це просто шум. Сирійські біженці, наприклад, здаються ближчими, бо від них більше реальних проблем. Українські біженці не викликають такого емоційного роздратування у Франції чи Німеччині.

У результаті, коли суспільство розгублене, праві та ліві популісти пропонують прості відповіді: “Ми знаємо, як усе вирішити”.

Правий порядок денний заражає Європу

— Де це особливо помітно? В тебе велика географія: США, Європа, Франція, Німеччина, країни Балтії. Де небезпека більша?

— Скрізь. Це тотальний процес. Наприклад, у Франції на виборах до Сенату перемогли ультраліві соціалісти, а їхній лідер Жан-Люк Меланшон демонструє відвертий популізм. І неясно, що в цьому страшніше — цинізм чи дурість.

У Німеччині, особливо у східній, відчувається неонацистська енергія. Берлін став бруднішим. Там є російські емігранти, які не відчувають рамок дозволеного, — “Путін наше все”. У перший рік війни вони притихли, тепер відчувають свою безкарність.

У Латвії, в Ризі, я сів у таксі і привітався англійською. Таксист запитав: “Чому не російською?”. Коли я запропонував розмовляти українською, він відповів: “Рига була і буде російським містом”. Це сказав таксист, який знає, що його легко ідентифікувати, і він не боїться незнайомій людині таке говорити.

Латиші теж говорять про це відкрито. Одна дівчина зізналася, що боїться вивісити прапор Латвії на День незалежності, бо навколо неї живуть росіяни, путіністи. Латвія намагається захищатися, але проказа путінської Росії проникає і роз’їдає суспільство. Для мене це болюча тема. До речі, молоді латиші не знають російської взагалі. Там відбувається фрагментація суспільства, є російськомовна спільнота, частина з них знають латиську мову, частина принципово не хоче її вчити і, відповідно, вони практично не комунікують з латиською історією. Близько 30% російськомовного населення концентрується в Ризі і в Юрмалі.

Питання більше не в мові, а в безпардонній поведінці. Ми навіть написали з Dakh Daughters пісню “Pandora Box”. Росія відкрила скриньку Пандори, з якої полилися гній, кров і бруд. Російський цар, вимазаний у цьому, танцює голий на столі, а народ кричить: “Наш! Гойда!”

Взагалі зараз світ пропонує правила, що немає правил, і тому є ось такі руйнівні трикстери. Досить подивитися на трансформацію американського підприємця Ілона Маска, який раптом розродився твітом з приводу того, що майбутнє Німеччини — з класичною неонацистською партією.

— І путінською…

— В Австрії теж ситуація непроста. У Відні, наприклад, у Фолькс-театрі реалізували цікавий проєкт — “Театр і журналістика”. Журналіст занурився у вкрай праве середовище, взяв інтерв’ю в його представників, і на основі цього матеріалу створили п’єсу. Вистава зібрала півтора мільйона переглядів онлайн і була поставлена в 40 театрах.

Здавалося б, усі знають, хто такі праві. Але в реальності їхня риторика практично не відрізняється від риторики найстрашнішого нацизму 1933 року в нацистській Німеччині. І ти розумієш, що суспільство вагітне насильством, садистськими і водночас мазохістськими нахилами. І тут постає питання: що з цим робити?

Вакцинація від пропаганди

— Мистецтво здатне щось протиставити?

— Я сподіваюся. Зараз я працюю над проєктом “Антидот” — свого роду вакцинацією від пропаганди. Ідея виникла після спілкування з театрами в країнах, де до влади прийшли крайні радикали. Там уже починається тиск: зміна керівників театрів на лояльних, цензура репертуару. У Грузії, Угорщині, Словаччині, Австрії. Художники пишуть протестні листи з тим, що мистецтво має бути вільним від політики. Але це не працює. Якщо на тебе напав хуліган, осуд не врятує.

Тому я замислився: чи можна створити безпечне “щеплення” від маніпуляцій і пропаганди в умовах мистецтва. Це може бути стендап, перформанс, вистава. Людині пояснюють: тієї миті, коли ти почав емоційно реагувати і втратив здатність до критичного мислення, тобою стало дуже легко маніпулювати.

Ця “вакцинація” не має бути контрпропагандою в класичному сенсі. Вона має бути легкою, смішною. Інакше ти намагаєшся вбити дракона і народжуєш дракона всередині себе. Тому важливо працювати не заборонами, а через креатив, через енергію вільної людини.

Можливо, це утопічно звучить, але я відчуваю дуже сильний відгук в Україні та Європі.

— Це цікаве завдання.

— Так, і воно живе. У художників тут повна свобода: механізми можуть бути різними. Тобі не потрібно його погоджувати з якимось комітетом. Будь-яка спроба боротися з дезінформацією шляхом її блокування — це сізіфова праця. Проти тисячі фейків боротися аргументами безглуздо. Якщо блокувати сайти або ботоферми, народжується гідра. Тому ми маємо відповідати асиметрично.

Як у медицині: вакцина допомагає організму розпізнавати загрозу і виробляти захист. Так і тут — людина має розуміти, коли їй тиснуть на больову точку, і усвідомлювати момент, коли вона перетворюється на “корисного ідіота”.

— Головне, щоб не виявилося занадто багато антиваксерів у цьому сенсі — тих, хто відмовиться від “щеплення” і врешті потрапить у пастку.

— Це не панацея, але принаймні усвідомлена і доступна технологія опору.

Гімн любові, свободі та гідності

— Ти говориш про західне суспільство. А що з Україною?

— Це стосується і нас. Пропаганда працює у двох напрямках: вона фрагментує помірковане суспільство, сегментує його, а потім формує дві радикальні колони — ультраправу й ультраліву. У їхніх лавах дисципліна, авторитаризм. Одні тягнуться до ідей комунізму та соціалізму, інші — до націоналізму. З одного боку працює стара КДБістська технологія управління лівими рухами, з іншого — нова агентура, пов’язана з Олександром Дугіним і його націонал-патріотичною ідеологією.

— А якщо говорити про росіян, які переїхали, людей мистецтва. У тебе були сутички з ними?

— Сутичок не було. Я намагаюся їх уникати. Якщо сама стратегія такого прямолінійного кенселінгу російської культури на початку великої війни викликала якесь розуміння, то зараз вона дратує західний істеблішмент. У його світогляді це “священна корова”.

Тому я намагаюся заходити з іншого боку. Російська література — це гімн непотрібним людям — ні собі, ні суспільству. Від Онєгіна до Печоріна. Немає жодного позитивного героя. У Платонова, Достоєвського, Чехова всі герої або нещасні, або юродиві. Уся культура заснована навколо відчуття непотрібності.

Чому ніхто не говорить “велика французька культура” або “велика німецька культура”? Тому що там цього міфу немає. Просто російська культура була цілеспрямовано виведена в культ у XX столітті. Спочатку через радянську пропаганду, потім через роботу із західними інтелектуалами. І тепер її використовують як щит, за яким ховаються ідеологи війни.

Росія зробила парасольковий формат, тобто навіть люди, які втекли з Росії, на кшталт Буніна, того ж таки Стравінського — їх привласнили. Ми маємо формувати життя на засадах свободи і поваги, незважаючи на те, що на нас тисне це чудовисько. Ми не зможемо протистояти монстру, стаючи ще більш монструозними, бо цей монстр більший. Ми можемо тільки працювати в іншому вимірі, ми можемо співати гімн свободі, любові та гідності.

І тоді, розумієш, тоді це інший підхід, тоді ти виховуєш у людині особистість і гідність. Недарма в нас була Революція гідності у 2013-2014 році. Це була революція не за гроші, це була екзистенційна революція, так само як зараз триває екзистенційна війна.

Попередні випуски проєкту “Люди доброї волі”:

Прямий ефір