Головна
Публікації
“Зло вже переможено, але остаточну перемогу ще не оголошено”: інтерв’ю з главою УГКЦ Святославом Шевчуком напередодні Різдва

“Зло вже переможено, але остаточну перемогу ще не оголошено”: інтерв’ю з главою УГКЦ Святославом Шевчуком напередодні Різдва

Опубліковано: 24 Гру / 2024 16:37

Святослав Шевчук — глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ), Верховний архієпископ Києво-Галицький. Народився 1970 року у Львівській області. Після школи навчався в Бориславському медичному училищі. З 1983 до 1989 року відвідував курси в підпільній греко-католицькій духовній семінарії. На початку 1990-х навчався в Центрі філософсько-богословських студій “Дон Боско” в Аргентині. Дияконське посвячення і Таїнство священства отримав 1994 року. Навчався в Папському університеті святого Фоми Аквінського в Італії. У 2002-2005 роках — голова Секретаріату та особистий секретар Блаженнішого Любомира Гузара, керівник Патріаршої курії у Львові. У 2011 році обраний Главою Української греко-католицької церкви на Виборчому Синоді Єпископів.

Святослав Шевчук — гість чергового випуску програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

У Різдва в період війни є кілька особливостей

— Зараз ми святкуємо Різдво 25 грудня. Наскільки легко церква перейшла на новий календар? Чи всі звикли?

— Ми довго чекали на цю можливість. Так історично склалося, що врешті-решт суспільні настрої та церковні пріоритети збіглися. Був такий період в історії, коли наші владики підтримували, пояснювали необхідність календарної реформи. Але, на жаль, суспільні настрої цьому не сприяли. Зокрема, у міжвоєнний період українські патріотичні сили зайняли зовсім іншу позицію, заговорили про небезпеку колонізації та впливу латинського на нашу церкву, втрати ідентичності. А тепер усі настрої відійшли на другий план, і наше суспільство дозріло і прийшло до цього рішення. У нашій Церкві ми дали можливість вибору, а потім оголосили перехідний період. В Україні тільки одна парафія попросила про відтермінування — у Харківській області. А всі інші громади довго про це говорили, очікували і були дуже задоволені. І абсолютно безболісно, без зайвих запитань, усе відбулося дуже спокійно.

— Днями патріарх Варфоломій звернувся до католицької церкви з проханням, запропонувавши разом відсвяткувати Великдень. Чи можливо це за нашого життя?

— Нещодавно я був у Вселенського Патріарха і мав можливість поговорити з ним про це. Тому що одна справа — бажання, наміри, інша — це певна робоча група, певний спільний інструмент для спільного обговорення і подальшої реалізації цієї реформи. Цього року, який Папа Франциск оголосив ювілейним, роком надії, ми також згадаємо 1700-ті роки Нікейського собору і подякуємо Богові за збіг православного і католицького Великодня. Тобто ми нарешті разом відсвяткуємо Великдень.

І в цій буллі про проголошення Ювілейного року Папа Франциск говорить про необхідність шукати різні способи, щоб на вселенському рівні всі християни святкували Великдень разом. Ті самі наміри та сподівання висловив і Вселенський Патріарх. До речі, він згадував, про те, що Папа Франциск відвідає Нікею наприкінці травня. А в контексті підготовки до цього візиту йдеться також про можливість проведення певних переговорів, певного діалогу з приводу спільного Великодня.

Але, на жаль, мені здається, зроблено занадто мало кроків. І все ж таки серйозна робота з координації цих Великоднів так і не розпочалася. І я заявив від імені нашої Церкви і Папі Франциску, і кардиналу Коху, який очолює всі ці механізми співробітництва, і Вселенському Патріарху, що наша Церква хоче бачити свого представника, експерта, якщо такий комітет буде сформований. Я думаю, що дорога все ще буде важкою. Навіть тому, що сьогодні, на жаль, православ’я дуже фрагментоване.

Навіть якщо сьогодні Вселенський Патріархат захоче піти на такий крок, невідомо, чи підтримають його інші православні церкви. Тому скоріше римо-католики перейдуть на православний Великдень, аніж православні між собою зможуть знайти єдність, щоб провести глибоку і повну реформу Пасхалії, якої дотримуються сьогодні.

— А ви виступаєте за?

— Сьогодні ми разом із православними святкуємо Великдень. Коли ми в Україні проводили літургійну або календарну реформу, ми намагалися не робити нічого, що могло б створити дистанцію між греко-католиками і православними.

Ми дуже хочемо, щоб усі ці календарні реформи зблизили нас, а не віддалили.

Тому ми святкуємо Різдво і Великдень разом.

— Це третє Різдво за час повномасштабної, злочинної війни, з якою Україна зіткнулася, на тлі агресії та вбивств. Як це поєднується в християнській душі: зло, смерть, убивство і народження, народження Спасителя? Як ви самі це поєднуєте?

— Пам’ятаю, коли ця жахлива війна тільки починалася… Коли почалося повномасштабне вторгнення, у багатьох парафіян постало запитання: чи можна взагалі радіти під час війни та чи взагалі потрібно святкувати навіть Різдво?

І вже тоді, шукаючи відповідь на це запитання, ми знайшли відповідь, яка свідчить, що святкувати Різдво — це не просто весело провести час. Справа не в якійсь світській вечірці. Йдеться про здатність приймати радість, що приходить із небес. У цьому сенс Різдва.

Різдво — це народження серед нас Сина Божого, навіть сьогодні. Син Божий, який вже увійшов в історію людства, постійно приходить навіть у це Різдво, і вдруге прийде зі славою і буде судити живих і мертвих. Тобто ми постійно перебуваємо в такій напрузі, очікуючи прибуття. Тож святкувати Різдво — значить відкритися цьому пришестю, зустрітися з Богом, який поспішає до нас навіть у самий розпал жахливих воєнних обставин.

Тому таку радість потрібно не просто прийняти й відсвяткувати, це ключ до нашої перемоги, секрет нашої стійкості. Святкуймо Різдво. Але, так, це вже третє Різдво під час повномасштабного вторгнення. Воно буде трохи відрізнятися від усіх попередніх.

Попри те, що Господь Бог подарує нам час миру і спокою на нашій землі. Вперше в це Різдво ми з нетерпінням чекаємо закінчення війни. Думаю, що всі християни, які вітатимуть нашого Спасителя, попросять Його про мир для нашої Батьківщини. Але мир справедливий. Готуючись до Різдва, ми читали Святе Письмо книг пророків Старого Заповіту, зокрема пророк Ісая якраз пророкує, що пришестя Месії означає прихід князя миру. Настане царство світу. Але цей мир не має нічого спільного з перемир’ям або заморожуванням конфліктів. Цей мир — плід справедливості.

Лише коли справедливість затріумфує, коли сила закону буде відновлена, плодом справедливості стане мир Божий, той Шалом, який означає повноту життя, коли справді можна жити повним життям, яке дарує нам Господь. Таким чином, це Різдво, яке ми святкуватимемо в контексті надії, Різдво, яке стане для нас дверима в цей ювілейний рік.

Але є ще дві особливості цього Різдва. На жаль, багато українців відсвяткують його в темряві. Ми живемо в час постійних перебоїв електроенергії. Багатьом із нас не вистачає світла. Але, як кажуть наші старійшини, коли навколо тебе темрява, світло, яке в тобі — сяє найяскравіше. Тому, святкуючи Різдво, нам потрібно це світло показати, ми повинні освітлювати одне одного світлом добра, яке ми несемо в собі.

І друга особливість, яка, ймовірно, буде супроводжувати нас, — через руйнування інфраструктури багатьох наших міст і сіл, зокрема сходу і півдня України, це Різдво буде холодним. Не всі зможуть забезпечити себе теплом у своїх домівках.

Зігріймо одне одного добрими справами, солідарністю. Цікаво, що пророк Ісая каже, що Різдво або пришестя Спасителя — це момент, коли на людину ллється тепло Божої любові. Нехай це Різдво справді стане Різдвом світла і тепла серед темряви і холоду.

Я також хотів би нагадати, як ми, українці, святкували Різдво під час комуністичних переслідувань, як Різдво святкували наші члени УПА в ті часи, коли це було, мабуть, найскладніше. У криївках, у приватних будинках лунала коляда. Іноді навіть як прояв соціального протесту проти комуністичного режиму. Наші ув’язнені колядували в тюрмах, у вигнанні, в Сибіру. Я пам’ятаю радянську армію, і там ми колядували.

— А де ви служили в Україні?

— Я служив у Луганському військовому училищі штурманів. Були різні рухи, тому що, перебуваючи в армії, тебе переводять з однієї частини в іншу. Але я закінчив свою службу там, і ми колядували. Це були кілька таких моментів спільної радості для нас.

Наша коляда — це одночасно і традиція, і молитва, і духовна подія.

У нас, українців, є така культура. Святкуємо. Використаймо ці свята, щоб відновити наші сили. Говорить Пророк: “І оновлюється, подібно до орла, юність твоя”. Нехай подих тієї сили Божої, яку принесе Немовлятко Ісус, відновить наші сили і здатність іти далі, не здаватися, не занепадати духом, а постійно оновлюватися силою живого Новонародженого Спасителя, що є присутнім серед нас.

— У цей святий вечір не всі українські родини зможуть зібратися всі разом за єдиним столом. Дехто, на жаль, уже ніколи не повернеться за цей стіл. Я маю на увазі наших загиблих героїв. Загинув і мій дуже близький друг. Що б ви сказали тим людям, у яких біль, сум зараз перевершують усе? Їм може бути важко молитися, важко святкувати. Як церква намагається допомогти людям у цій ситуації?

— Хотілося б нагадати про один звичай — нашу традицію, яка також перевірена століттями. Коли ми сідаємо за різдвяну вечерю, ми завжди починаємо з молитви. З молитви пам’яті. Ми дякуємо Господу Богу за те, що ми дожили до Різдва. Дожити до Різдва — це місія, це Божий дар. Тому я хочу закликати всіх подякувати Господу Богу за те, що ми прожили разом до цього Різдва. Тому що багато хто бажає, щоб нас не стало, щоб ми не святкували це Різдво. І я думаю, що ті з наших героїв, які віддали себе, своє життя, щоб не віддати ворогу Україну, дуже щасливі на небесах, коли тато і мама, його дружина і діти відсвяткують це Різдво. Сядуть за цю вечерю на подяку йому за те, що вони мають цей привілей — сидіти за цим різдвяним столом.

Друге: під час цієї вечері і цієї молитви ми завжди згадуємо тих, кого більше немає за цим столом цього року.

З року в рік ми згадуємо своїх родичів, близьких, знайомих, які вже у вічності сидять на святі Небесного Царства. Тому особливо важливо для тих, хто переживає свіжу рану втрати, в момент цієї таємничої різдвяної вечері об’єднається з тими, хто вже у вічності. Деякі сім’ї навіть залишають прилади за столом. Мій дідусь сказав мені, що коли-небудь навіть душі померлих спробують кутю. Це такий момент поєднання світів: світу живих, світу померлих. Тож згадаймо їх і відчуємо, що вони живі. Наші герої живі. Можливо, вони просто існують в іншому вимірі, в іншому світі, але момент Різдва вони відсвяткують разом із нами.

Залишимо місце не тільки у вашому серці, а й за різдвяним столом і приготуємо для них додаткову ложку куті.

У третій молитві під час святої вечері йдеться про тих, хто зараз не має змоги повечеряти, хто перебуває далеко від сім’ї та дому. Цьогоріч ми знову згадаємо наших військовослужбовців, дівчат і юнаків на фронті, які колядують, можливо, у бліндажах, на передовій або в цей момент зі зброєю в руках відбивають чергову атаку російського безбожного агресора.

Згадаймо всіх, хто покинув свої домівки або більше не має їх. Про переселенців, про тих людей, які шукають притулку в чужих домівках, у чужих родинах. Бо Ісус Христос захотів, у контексті Різдва, на них уподібнитися. Йому не було місця в заїзді, тому він народився в хліві, серед домашніх тварин, бо люди не дали йому простору.

Тож, якщо ви знаєте таких людей, які тимчасово переселені, пережили евакуацію, запросіть їх на вечерю, поділіться з ними, тоді ваше Різдво стане глибшим, справжнішим.

Попри все це, починайте вечерю і колядуйте. І я думаю, що традиція, яку ми повторюємо з року в рік, — це наш спосіб входження в таїнство Різдва. Вона сьогодні набуває дуже глибокого сенсу і дає нам сили навіть пережити почуття втрати. Я думаю, що ніхто не зрозуміє біль матері, дружини, того, хто сам його не відчув. Тут це неможливо зрозуміти тільки розумом. Ти розумієш тільки тоді, коли відчуваєш.

Я закликаю тих, хто переживає втрату, відсвяткувати Різдво разом. Я бачу, що сьогодні саме наші сміливі жінки вміють втішати одна одну. Який важливий той момент, щоб ті, хто пережив втрату своїх близьких, зустрілися разом, колядували разом.

Ті, хто розуміють одне одного, переживаючи це спільне горе. Це дуже прості маленькі правила, які, зокрема, за ці три роки стали дуже і дуже ефективними. Але я хочу запевнити всіх вас у тому, що ваша Церква з вами. Це один зі способів порятунку життя людей, які пережили біль втрат під час війни: це таїнство присутності, бути поруч, бути разом, створити простір, де можна було б підтримати один одного й об’єднатися в молитві, поділитися тим теплом, тим світлом, про яке ми вже казали, — кожен із нас має нести у своєму серці.

Випробування окупацією та обстрілами

— Повернімося до початку повномасштабного вторгнення. Ваша єпархія перебувала в Києві. Більшість священиків не покинули свої міста, свої парафії. Чи думали ви в той час, що церква продовжить своє існування в разі приходу окупанта?

— Пам’ятаю, коли вже надходили такі повідомлення про небезпеку, про повномасштабне вторгнення, ми зібралися разом із нашими правителями, священниками, ченцями, черницями. І ми одноголосно вирішили — ми залишаємося зі своїм народом, нікуди не тікаємо.

Бути поруч зі своїми людьми — це, мабуть, найважливіше, що необхідно для організації опору, допомоги, евакуації, логістики, постачання необхідних засобів для виживання тощо. Так воно і сталося.

Але коли мова заходить про певний досвід, який ми всі пережили, думаю, для багатьох будуть важливими особисті моменти, переживання. Коли почалася війна, почалися перші вибухи, ракетні обстріли, тут над нашим будинком почали літати ворожі вертольоти, було відчуття, що ми пережили шок, який розірвав усі стосунки.

Такий момент почався, як у техніці, наче настав момент рестарту. Нам потрібно було перебудувати й усвідомити все заново в наших стосунках, відновити ці стосунки із самими собою, з ближніми і, найголовніше, з Богом. Питання: Боже, хто я? Що мені робити? Хто поруч? Які пріоритети? Що на першому місці, а що на другому?

Багато хто пережив кризу віри, бо в нас дуже часто виникають такі уявлення про Бога як про Бога-захисника, про вищу захисну силу, з якою я домовлюся про якийсь такий невидимий щит і все буде добре. Коли почалася війна, всі наші плани, навіть духовні, зазнали краху. І було відчуття, що Бог зник із нашого рівного духовного горизонту. Люди запитували: “Боже, де ти? Боже мій, чому ти мене кинув?”. Це слова Ісуса, який помирав на хресті. А потім, у якийсь момент, знову з’явилося світло Божої присутності. Ми побачили Бога, присутнього в людині, і ми побачили рани наших солдатів, наших жінок і дітей, рани Ісуса, які потрібно залікувати.

Не тільки гарно читати під час богослужінь у храмі, а й реально спасати, допомагати тим людям, які сьогодні потребують негайного спасіння. І ми тоді, можливо, теж діяли, керуючись принципами цього церковного досвіду. По-перше, зробіть те, що вам потрібно зробити негайно. Тоді робіть усе, що у ваших силах, і тоді ви побачите, що Господь Бог дасть силу, і ви зробите навіть неможливе.

У ретроспективі цих трьох років здається, що іноді нам вдавалося зробити неможливе. Наші священники пережили окупацію разом зі своїм народом. Зокрема, тут, на теренах нашої Київської архиєпархії, двоє наших отців-редемптористів із Бердянська пережили майже півтора року полону і тортур. Наших отців із Мелітополя заарештували й відвезли. Їх відвезли на передову і сказали: “Іди”. Наша Церква була фактично ліквідована як структура на окупованих територіях.

І ми зробили щось неможливе. Наші люди відчували, що їхня Церква йде разом із ними. Тобто нам якимось чином вдалося відновити ці стосунки, але всі ми стали іншими. Тобто тієї України, яка була до початку повномасштабного вторгнення, більше не існує.

Суспільство стало іншим, духовне життя стало іншим, ми з вами стали іншими. Тому я б сказав, що сьогодні пастори, як лікарі, уважно слухають, як б’ється серце нашого народу, і живуть у гармонії з цим серцебиттям.

На нас чекає важкий повоєнний період

— Що, на ваш погляд, загрожує українському суспільству після закінчення війни?

— У нас багато загроз. Я не зможу перерахувати їх усі, але почну особливо з найнебезпечніших. Фактично, сьогодні ми спрямовуємо всі наші сили на протидію ворогу. Але дуже небезпечно шукати ворогів серед своїх. Існує велика небезпека того, що ми почнемо концентрувати нашу негативну енергію один на одному. На жаль, таке явище характерне для всіх суспільств після закінчення воєнних дій.

На нас чекає дуже важкий період заліковування ран війни, травм, які війна завдає сьогодні. Ми повинні шукати вже зараз антитіла проти пошуку ворога серед нашого брата, нашого ближнього.

Ми повинні об’єднуватися в ім’я добра. Не розділяти нашу країну на свої зони інтересів і комфорту, щоб мати можливість діяти не заради особистих благ, а заради загального блага нашої Батьківщини.

Друга небезпека, яка на нас чатує, реальна. Значна частина суспільства сьогодні накопичила бойовий досвід, має досвід розв’язання деяких своїх проблем за допомогою насильства та агресії. Не дай Боже використати той досвід у мирному суспільстві як засіб досягнення своєї політичної мети. Бо знайдуться ті, хто захоче паразитувати на цьому питанні.

Одного разу я запитав політика: “Чому ви провокуєте конфлікт поколінь, церков, релігій? Чому ви провокуєте суперечки і ненависть? Бо тоді ми, духовні лікарі, повинні зцілити все це”. Політик заявив: “Немає конфронтації — немає політичного процесу”. Цікаво, що це свого роду хибне уявлення про політику.

Бо справжній політичний процес має полягати в пошуку найкращих можливостей і першості в служінні своєму народу, а не в тому, щоб паразитувати на стражданнях, невдачах, можливо, навіть страхах і, я б сказав, травмах, які війна приносить нам сьогодні. Ось чому нам потрібно об’єднатися, щоб перемогти. Але потім ми маємо об’єднатися, щоб загоїти рани війни і не дати ворогу знову пересварити нас.

Щоб цього більше не повторилося. Ви знаєте, кажуть, де є два українці, там три партії, або чотири гетьмани. Ми повинні в єдності просити Бога про силу людей. Боже, дай нам єдність.

Людям потрібен хтось, хто обійняв би їх

— Ви подорожуєте світом, зустрічаєтеся з діаспорами, а також із новими українськими переселенцями за кордоном. Ви для них свого роду посол батьківщини. Які ваші враження від цих численних зустрічей із нашими людьми?

— Вражень багато. Я зосереджу свою увагу на одному з них. Я пам’ятаю свої нинішні візити в Берлін, Стокгольм, Таллінн і Париж. Знаєте, після всіх офіційних богослужінь люди потребували спілкування. Як налагодити комунікацію з громадою? Вирішили, що відбудеться зустріч із громадою, будуть дані відповіді на запитання. Я кажу: “Господи, може, людям насправді не потрібна ще одна лекція? Давайте дамо людям можливість отримати благословення”. Ми зробили таку просту річ і це давній обряд.

Наприкінці літургії я попросив усіх особисто підійти, поцілувати хрест і отримати благословення. Я стояв годинами, а люди йшли, йшли, схиляли голови і просили доторкнутися зі сльозами на очах. І пережив такий момент духовної благодаті. Не можу пояснити, що в той момент через мене, грішника, Бог діяв по відношенню до цих людей.

Цікаво, що люди не розходилися, навіть отримавши благословення, стояли збоку і просто дивилися. В одному з цих міст кожен п’ятий просив мене: “Обійміть мене”. Я кажу вам це, і в мене на очі навертаються сльози. Я зрозумів, що ці обійми зцілюють. Людям потрібен хтось, хто обійняв би їх.

Ми в Україні іноді думаємо, що ті, хто виїхав за кордон, живуть краще за нас. Але це — поранені душі, які радіють, плачуть, переживають за своїх людей, що залишилися в Україні. Іноді вони навіть мучаться сумлінням, що їм може бути безпечніше чи комфортніше. І їм потрібен хтось з України, хто б їх обійняв.

Не можу пояснити, що це було, але це свого роду закономірність. Це було кругом. Людям потрібна Церква, яка поливає їхні рани бальзамом благодаті Святого Духа. Це благословення.

Я часто намагався ще раз пояснити, і що це таке — благословення. І в пошуках найкращих слів пояснення я сам зрозумів, що благословення — це ніщо інше, як дихання духа Воскреслого Христа в церкву. Ми знаємо, як Христос після Свого воскресіння прийшов до Своїх учнів, які злякалися, зазнавши справжнього потрясіння, пов’язаного з втратою свого вчителя. Він підійшов до них і сказав перше слово: “Мир вам!”, і вдихнув на них Святий Дух. А потім він каже: “Ідіть!”. Той подих духом воскреслого Христос передав своїм апостолам, апостоли — своїм єпископам. І це благословення, цей подих миру і воскреслого Христа, який в апостольській традиції є передачею духу Воскреслого, — те, чого сьогодні потребують наші люди. Це саме те, що потрібно нашим людям, з якими мені вдалося зустрітися на останній зустрічі.

— Не можу не запитати про першого апостола Петра, про його спадкоємця Франциска. Йому було 88 років. Ви з ним познайомилися. Ми не сумніваємося в тому, що він виступає за мир і справедливість. Чому, як кажуть американці, виникає непорозуміння. Українці не слухають, чи Петро не до кінця чує українців?

— Можливо, на це питання немає відповіді до кінця. Знаєте, розмовляючи з Папою Франциском, я провів цілий місяць у Римі разом, фактично з ним, беручи участь у Папському Синоді.

Я вважаю, що Петро, використовуючи цей дар служіння, виступає в ролі своїх наступників. Кожен із цих наступників відрізняється характером, людськими рисами від апостола Петра. У кожного з них є свої людські обмеження, свій людський темперамент, навіть свої звичаї, і тому вони різні. Кожен Папа індивідуальний, відмінний від попередника.

Сьогодні в нас є Папа Франциск, і я відчуваю, що Петро діє через нього. Петро працює на благо всієї Церкви. І часто цей голос є пророчим, який провокує, виходить за рамки конкретних обставин і змушує нас ставити ширше питання.

Очевидно, що необхідно постійно повідомляти про наші очікування, навіть про наші непорозуміння. І це теж одне зі значень нашого спілкування, мого особистого спілкування з Папою Франциском. Але я хочу запевнити вас, що він глибоко співчуває стражданням України. Сталася така цікава річ. У мене була аудієнція з ним особисто буквально за день до приїзду в жовтні президента України Володимира Зеленського до Ватикану. І під час цієї зустрічі ми говоримо іспанською, і я кажу йому: “Ваша Святосте, зробіть що-небудь! Росія систематично руйнує нашу інфраструктуру міст і сіл, хоче заморозити нас. Зрештою, скажіть, що досить убивати ні в чому не винних українців!”. У той момент, коли я вимовив цю фразу, я бачу, як Папа Римський дістає аркуш паперу з шухляди і починає писати. Він каже мені: “Повтори ще раз, як ти сказав, так сильно сказав, повтори ще раз”. Я повторив. Він записав мої слова і сказав мені: “Я скажу це у своїй промові в неділю”. Чесно кажучи, я поставився до цього скептично.

Наступної неділі Франциск дослівно повторив записане з моїх вуст. І це були найрізкіші слова Папи Франциска, коли мова зайшла про війну в Україні. Він сказав: “Досить убивати невинних людей в Україні. Зробіть усе, щоб українці не замерзли цієї зими”. Ці слова не знайшли сильного відгуку в Україні. Якби він сказав щось погане про Україну, всі б почули.

Але є дух, я б сказав, спонтанного та імпульсивного Петра наших днів. Тут Франциск був дуже схожий на Петра Великого, образ якого ми читаємо в Євангеліях. Його не завжди читали або розуміли. Це так близько, що я міг би спостерігати, розмірковувати про діяльність Папи Франциска. Можливо, нам потрібно більше часу, щоб побачити все здалеку, нічого не втрачаючи. Тоді ця картина і мозаїка будуть завершені.

Sic transit gloria mundi

— Чи молитеся ви за навернення Росії у віру?

— Очевидно, ми молимося за всіх грішників. Ба більше, Богородиця у Фатімі благала, наполегливо просила помолитися за навернення Росії до віри. В іншому разі, за її словами, Росія поширюватиме свої помилки, своє зло на весь світ. Можливо, у цьому й полягає місія України — зупинити зло, що виходить із Росії. Ми повинні зупинити це на всіх рівнях. Наші хлопці зупиняють його зі зброєю в руках, коли воно наступає на нас — танками або іншою смертоносною зброєю. Але є ще більш серйозна атака на Україну. Це атака брехні, неправди, використання релігії з метою вбивства.

Тепер той самий Папа написав листа папському нунцію в Москві, і це було послання Росії. А ще є така фраза: “Не можна вбивати людей в ім’я Бога”. Сильні слова Папи Римського на адресу Росії. Тому я думаю, що ми повинні боротися також і на духовному фронті. Один зі способів — молитва. Молитва за навернення у віру. Звернення — означає звільнення від цього диявольського рабства. Сьогодні, на жаль, ми відчуваємо, що з Росії це рабство нав’язується всім народам. Моліться, моліться про перемогу добра над злом.

— Який урок можна винести для християнина, дивлячись на країну, в якій є така могутня церква, така структура храмів, семінарій, університетів влади, 500-700 єпископів… І таке падіння. Який висновок може зробити християнська цивілізація на прикладі сучасної Росії?

— Є стара фраза: Sic transit gloria mundi — “Так проходить мирська слава”. І коли Церква вибере славу людини, а не славу Божу, і слава мине, і її падіння неминуче. Ми молимося, щоб жоден християнин ніколи не вибрав земне добро і людську славу замість Божої істини і правди.

“Я бажаю відкрити всім важливу роль християнської надії у своєму житті”

— Насамкінець я хочу, щоб ви звернулися до нашої аудиторії в ці святі дні і трохи розповіли про значення цього року надії. Повернімося до того факту, що цілий рік ми відчуватимемо одну з християнських рис нашої віри — надію. Що таке надія, як вона може існувати в час війни та агресії, в той біль, який ми відчуваємо?

— Давайте привітаємо всіх наших слухачів, усіх, хто зараз з нами, з прийдешніми святами великого християнського свята Різдва Христового! Дійсно, сьогодні, в цей день, увесь всесвіт вчить нас: ті, хто служив зіркам, від зірки навчилися кланятися тобі, Сонце правди. Сьогодні сама природа і всесвіт, космос вчать людину розпізнавати свого Творця, впізнавати його в тому маленькому Ісусі, який стукає в наші серця в це Різдво.

І я хочу побажати всім вам відкрити для себе важливу роль християнської надії в нашому житті. Ви вже сказали, що надія, про яку ми говоримо, є чеснотою, але ця надія не має нічого спільного з почуттям надії. Християнська надія — це завжди надія на воскресіння.

Дуже цікаво, що ми сподіваємося на те, що в нас буде в повному обсязі те, що вже є в зародку.І на Різдво ця надія дуже цікаво проглядається.

Зло вже переможено, але остаточна перемога ще не оголошена.

Приєднуйтесь! Христос уже прийшов. Він серед нас. Але Він ще прийде, ми очікуємо Його, відчуваємо Його.Христос уже в людському тілі переміг смерть. Але все ж таки і воскрес.

У нас, християн, є надія, яка є плодом віри. Завдяки тому, що ми віримо, ми й сподіваємося. Коли ми віримо, Бог вкладає в нас Свою силу. Тоді ця сила — потаємне благо, яке ніхто не може в нас забрати. І це вселяє в нас надію. Це щось схоже на зародок воскресіння вічного життя, яке вже росте і розвивається. У цьому сенс християнської надії. Тому, каже апостол Павло, надія не присоромить, бо любов Бога влита в наші серця Святим Духом. Мова і про Різдво.

Попередні випуски проєкту “Люди доброї волі”: