“Стражденні” окупанти: як діє роспропаганда на світових кінофестивалях

 Маніпуляції та підтасовування фактів, замовчування воєнних злочинів, відверта брехня, яку путінський режим видає за дійсність. Росіяни, виявляється, теж жертви війни — саме з таким посилом картина російської пропагандистки опинилася на світових кінофестивалях. Як держава-агресор Російська Федерація показує світові свою окопну правду, чому взагалі цей фільм потрапив на міжнародний конкурс і чи є в ньому хоч частка правди — у “Спеціальному репортажі” на телеканалі FREEДOM. 

Автор — Ксенія Барвіненко.

“Долі звичайних людей” для західних глядачів

“Туман війни настільки густий, що розгледіти за ним долі звичайних людей майже неможливо” — така фраза звучить у фільмі “Росіяни на війні”, який показали на кінофестивалі TIFF у Торонто (Канада). У принципі, після такої фрази можна закінчувати його огляд, адже коли в гру вступає пафосний “туман війни, за яким не розгледіти долі”, розмови про будь-яку чесність недоречні. 

В об’єктиві — долі агресорів. Тих, хто покинув свої сім’ї в ім’я грошей і наживи та пішов убивати громадян сусідньої незалежної держави. І все б нічого, якби ця картина була черговою художньою стрічкою кремлівських пропагандистів “Первого канала”. Але цей фільм прокотився міжнародними фестивалями та знятий на гроші громадян Канади. 

250 тис. доларів — саме стільки отримала режисерка-пропагандистка Анастасія Трофімова від Канадського медіафонду. І цей аргумент автори фільму використовують, щоб відкинути звинувачення в кремлівській пропаганді. 

“Це не вперше, коли Канада фінансує кіно не про канадців. Це абсолютно нормально. Фундація, яка надала гроші, висунула одну з головних умов — якщо ця історія не про Канаду, то більшість грошей з бюджету мають бути виплачені громадянам Канади. Що зробила Трофімова? Вона канадка і вона заплатила самій собі. Її продюсери — канадці, вона і їм заплатила. Більшість грошей вона витратила на канадців, і це дало їй змогу робити фільм про іншу країну”, — каже документалістка Ольга Глотка. 

Анастасія Трофімова справді довго прожила в Канаді та в професійних колах її навіть називають російсько-канадським режисером. Трофімова була продюсером новин у канадській телекомпанії CBS. Тільки ось під маскою співробітниці іменитого іноземного медіа були роки роботи на російську пропаганду. 

Анастасія Трофімова є у списку репортерів, акредитованих 2015 року в так званій “ДНР”, який українські активісти отримали від співробітника одного з міністерств квазіреспубліки. Там вона представлена як кореспондентка пропагандистського російського каналу “Russia Today”. 

У 2015 році Росія вже анексувала Крим і окупувала частину Донецької та Луганської областей. А “канадська режисерка” Трофімова, така “незалежна у своїх судженнях”, стала частиною команди путінських пропагандистів. Вона працювала в підрозділі документального кіно. 

Підрозділ документального кіно “Russia Today” — це оксюморон і саме там Анастасія Трофімова створила щонайменше 8 фільмів. Ірак, Сирія, Ліван — країни, на які Росія хотіла розширити свій вплив, опинялися в об’єктиві Трофімової. І малоймовірно, що це збіг. Як і те, що після початку повномасштабної війни російська влада закрила московське бюро CBS поряд із десятком інших іноземних ЗМІ, журналістів позбавили акредитації та виставити з країни, а Трофімова вирішила залишитися. Але, може, їй просто дозволили? 

10 вересня біля театру в Торонто, де планувався показ фільму Трофімової, десятки людей закликають зняти його з програми фестивалю. 

“Я тут, щоб висловити протест проти фільму, який транслюється на Міжнародному кінофестивалі в Торонто. Це російський пропагандистський фільм, який зображає війну в Україні таким чином, що це створює пропаганду”, — аргументували протестувальники. 

Після протестів кінофестиваль у Торонто призупинив показ стрічки, нібито через проблеми з безпекою. Цієї ж версії дотримувалася і сама Трофімова. 

“TIFF за свою 49-річну історію жодного разу не доводилося зупиняти показ фільму через проблеми безпеки. Тож це, вочевидь, виходить за рамки того, чим є і має бути мирний протест”, — заявила Анастасія Трофімова, пропагандистка RT (2015 – 2020), режисерка фільму “Росіяни на війні”. 

Є одна маленька деталь, яка не вписується в загальну канву такої зручної для росіянки версії про “проблеми з безпекою”, — поліція Торонто не зафіксувала жодного правопорушення під час протестів. 

“Було багато людей, близько тисячі, вони спокійно, мирно стояли, тримали плакати, які розповідали про геноцид українців, кричали, може, “Росія — терористична держава”, але щоби якісь заворушення чи хтось бився, чи якісь провокації — такого не було, такого українці майже ніколи не роблять. Якби було, значить, було б повідомлення поліції, і про це вже всі знали, а поліція завжди є на подібних маніфестаціях і пікетах”, — каже голова Ліги українок Канади Наталка Попович. 

Обурені появою фільму на кінофестивалі в Торонто, а перед цим на Венеційському бієнале не тільки українці, а й громадяни Канади. 

“Більшість людей, з якими я розмовляю і до яких я доношу нашу історію, нашу думку, дуже обурені тим, що в той час, як російські військові скоюють злочини, їм дають платформу. Більшість людей обурюються. Більшість людей хочуть більше розслідувань про те, чому ці гроші надала Канада і потенційно, як Кремль був залучений до створення фільму”, — каже документалістка Ольга Глотка.  

Канадська організація, яка профінансувала стрічку, перевіряє, як кремлівська пропагандистка змогла отримати гроші. Відеороботу прибрали з телеефірів. Французький телеканал АРТЕ теж відмовився від трансляції. А ось на кінофестивалі в Торонто картину все-таки показали, але поза конкурсом. Зате глядачі змогли переконатися в її брехливості. 

“Не буває у світі жодної ситуації, де людина з іноземним паспортом, ще раз підкреслюю, що вона громадянка Канади, їде на фронт російських підрозділів, їздить по позиціях російських підрозділів у великій кількості”, — коментує Дмитро Золотухін, експерт з інформаційних операцій. 

Брехливе “документальне” кіно

Анастасія Трофімова стверджує, що гастролювала на фронті 7 місяців і лише через велике везіння не потрапляла на очі спецслужбам. 

“Існує така категорія людей, як особісти, — це офіцери спецслужб, військова контррозвідка, яка слідкує за тим, що відбувається в підрозділах. Це офіцери морально-психологічного забезпечення, які розуміють, що там відбувається. Це офіцери ГРУ, які працюють під прикриттям військових журналістів тощо. Трофімова їздила цими позиціями й не зустріла жодної такої людини, яка б відкрила її паспорт і сказала, вибачте, будь ласка, якщо ми американського журналіста Евана Гершковича посадили на кілька років за шпигунство, то тут дівчина з іноземним паспортом може їздити для того, щоб знімати наші позиції”, — каже Дмитро Золотухін. 

Альона Грамова документує воєнні дії з 2019 року. І, як ніхто, знає правила роботи журналіста на фронті. Блокпости та контрольно-пропускні пункти існують як з українського, так і з російського боку і на них завжди перевіряють у всіх документи. 

“Я вважаю, що за 7 місяців її не могли не помітити та не поставити запитання, не перевірити документи. Хоча б один раз за 7 місяців це мало статися. Люди з камерою завжди привертають увагу і викликають інтерес”, — каже військова кореспондентка Альона Грамова. 

Особливо такі перевірки обов’язкові в армії країни з тотальною цензурою і контролем за інформацією. 

“Армія — це і є держструктура. Тим більше коли держава воює. Відповідно, ця сторона, ця армія має тебе підтримувати, захищати та бути зацікавленою у твоїй присутності тут. Хто б став тримати її там, якби вони не були зацікавлені. Ми прекрасно знаємо, як чинить російська влада і військові з журналістами”, — розповідає художниця і письменниця Катя Марголіс.  

Анастасія Трофімова намагається відбілити російських солдатів, показати їх не мародерами та вбивцями, готовими за кілька тисяч рублів стирати міста з лиця землі, а звичайними хлопцями, які стали жертвами пропаганди. 

“Я думаю, що дуже важливо висвітлювати війну з обох сторін і показувати історії людей. У Росії вони герої, які ніколи не вмирають. На Заході — переважно воєнні злочинці. Я думаю, у західних ЗМІ зараз саме з цим асоціюються російські солдати, тому що інших історій не було. Це інша історія, і це була реальність, у якій вони жили”, — каже Анастасія Трофімова. 

Пошарпаними в боях, переляканими, розчарованими й обдуреними кремлівською пропагандою — саме такими Трофімова намагалася виставити російських солдат. Нібито вони невинні жертви і їхньої історії у світі ніхто не знає. Існує велика кількість перехоплень розмов російських військових зі своїми родичами, де вони радіють знущанням з мирних українців. Історії про вбивства, зґвалтування, мародерство, розстріли — так окупанти звітують про свою службу. Вони не говорять про втому, жаль чи страх — немає нічого з того образу “покинутих і розгублених”, який так старанно вимальовувала пропагандистка Трофімова. 

“Матеріал дуже суперечить завданню. Трофімова знімає нібито “наших хлопчиків”, хоче показати їх із людським обличчям, а “орки” все одно проглядаються”, — коментує художниця і письменниця Катя Марголіс.  

Трофімова каже, що “якби вчинялися воєнні злочини, то їх би побачили на екрані”. Усі розуміють, що вона бреше. За два з половиною роки широкомасштабної війни українська прокуратура зареєструвала майже 130 тис. воєнних злочинів росіян. Щодня фіксується близько 150. Невже, за 7 місяців на фронті “незалежний режисер” Трофімова не побачила жодного? 

“Будь-які удари по житловій і цивільній інфраструктурі, використання зброї проти мирних мешканців — це воєнний злочин. Є щоденна статистика по Донецькій області — там постійно вбиті й поранені місцеві жителі”, — розповідає воєнний кореспондент Альона Грамова. 

Лише в одному Маріуполі під час захоплення російські окупанти скоїли тисячі воєнних злочинів. А є ще інші міста — Бахмут, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Авдіївка, Вугледар. 

“Ти дивишся цю стрічку “Русские на войне”, а там є позначка “Бахмут”. І ти бачиш, як “гради” стріляють по Бахмуту. Тільки я бачив іншу сторону — я бачив, як ці “гради” вбивали людей. Я бачив вулиці, де люди валялися і просили про допомогу, потрібно було вбитих цивільних забирати з вулиць. Приходили поранені бабусі й ми їм першу медичну допомогу надавали. Я бачив іншу сторону цього кіно. Росіяни показали, як їм важко, як їм боляче, як вони не хочуть воювати. Але вони не показали, куди ці “гради” влучали, як вони вбивали українців. Цього Трофімова не показала”, — каже волонтер Михайло Пуришев. 

З першого дня повномасштабного вторгнення Михайло Пуришев доставляв гуманітарку до оточеного росіянами Маріуполя, евакуював людей із затопленого лівобережжя Херсонської області. Він став одним із головних героїв українського документального фільму “Пісні землі, що повільно горить” режисерки Ольги Журби. 

“Під час останньої поїздки до Маріуполя зі мною була Оля Журба. Вона знімала документальний фільм, і так вийшло, що вона зняла мене, коли ми евакуювали людей із міста. Ось так я потрапив у кіно, яке Ольга знімала. Просто дівчина сіла з камерою до мене в автобус і ми поїхали до Маріуполя. Там у нас були моменти фільтрації, дуже багато проблем було, мало в підвал тоді не посадили. Потім ці кадри потрапили у фільм”, — згадує Михайло Пуришев.  

З окремих історій Ольга Журба зібрала картину перших двох років повномасштабного російського вторгнення. Вона показала зміни в суспільстві – від паніки березневих тижнів війни до єднання і самопожертви, а також протистояння жорстокому ворогу. 

“Пісні землі, що повільно горить” цьогоріч були представлені на Венеційському бієнале. 

“Люди аплодували стоячи. Я думаю, вони побачили те, що відбувалося і відбувається у нас в країні. Просто відео не передасть усього болю, ти не встигнеш усе записати. Але частину болю Оля передала в цьому кіно”, — каже волонтер Михайло Пуришев.  

Українські кінематографісти роблять дуже багато з початку повномасштабного російського вторгнення і практично без будь-якої серйозної державної підтримки. 

“Вони самостійно знаходять кошти та ризикують життям заради того, щоб зняти фільм і потім представити його на фестивалях. На Венеційському кінофестивалі було дві картини, які показували саме український погляд — це стрічка “Медовий місяць” Жанни Озірної та “Пісні землі, що повільно горить” Ольги Журби. У Торонто був показаний прекрасний фільм Павла Острікова “Ти — космос”, який став там однією з великих подій. В Україні зараз знімають не тільки фільми про конфлікт”, — каже продюсер Денис Іванов. 

Токсичність російського кінематографу

Росіяни намагаються протягнути іноземній аудиторії свій порядок денний під прикриттям другосортних опусів від колишніх пропагандистів, паразитуючи на західних ідеалах. 

“Російська пропаганда все робить “під копірку” і за відомими схемами. Цей наратив про “наших хлопчиків” і “бідних жертв” — підміна жертви й агресора. Російська пропаганда таким займається дуже давно. Російська пропаганда завжди паразитувала на західних цінностях”, — коментує художниця і письменниця Катя Марголіс. 

Подібні кінофільми є “троянським конем” для того, щоб викликати співчуття у європейців. 

“Коли ми говоритимемо, що нас вбивають, вони згадуватимуть цю стрічку і казатимуть, що там же прості люди. У кіно показано, як вони пиячать і скаржаться на війну. Я ж бачив тільки людей, які постійно пиячать і вбивають”, — каже волонтер Михайло Пуришев. 

Крім того, що Анастасія Трофімова знехтувала стандартами правдивості та чесності документального кіно, незаконно приїхавши на тимчасово окуповані українські території, вона ще порушила українське й канадське санкційне законодавство. 

“Документальний фільм, у якому все правда — це нормальний документальний фільм, навіть якщо він знятий не з близьких нам позицій. Документальний фільм, у якому є підтасовування, — це вже елемент якоїсь пропаганди. Фільм починається зі слів про те, що його авторка Анастасія Трофімова, не запитавши ні в кого дозволу, пів року на фронті знімала солдат і вони розповідали, що їм не хочеться воювати. Мені в це важко повірити. Якщо цей фільм видає себе за документальний, повністю таким не бувши, то це тема для кримінального розслідування і переслідування”, — вважає кінокритик Антон Долін. 

Інцидент із фільмом Анастасії Трофімової може стати приводом для розмови з міжнародними колегами про те, що Росія використовує мистецтво як інструмент пропаганди. 

“РФ розмиває чіткість та зрозумілість своїх злочинів. Уже можна буквально довести, що Трофімова, яка співпрацювала з “Russia Today” і повернулася в Росію з Канади 2014 року після анексії Криму, знімала стрічку під наглядом російських військових. Це має пояснити нашим західним колегам, що до російських фільмів потрібно ставитися уважніше”, — вважає продюсер Ілля Гладштей. 

Участь Анастасії Трофімової в міжнародних фестивалях може виглядати як тріумф російської пропаганди. Але насправді — це показник страху кожного кремлівського мешканця. Вони розуміють, що за воєнні злочини доведеться відповідати та скільки б фальшивих сліз на камери пропагандистів не лили окупанти — їхні злочини світу відомі. 

Читайте також: Як розгледіти хвіст імперіалізму у “хороших руських”: інтерв’ю з російською художницею Катериною Марголіс