Головна
Публікації
Становлення та розвиток морського військового флоту України: інтерв’ю з ексзаступником начальника штабу ВМС Андрієм Риженком

Становлення та розвиток морського військового флоту України: інтерв’ю з ексзаступником начальника штабу ВМС Андрієм Риженком

Опубліковано: 25 Вер / 2024 11:32

Андрій Риженко — капітан I рангу, офіцер запасу Збройних сил України, ексзаступник начальника штабу українських Військово-морських сил.

Народився в Севастополі 1968 року в сім’ї військового. На початку 1990-х закінчив Чорноморське вище військово-морське училище. Навчався в Каліфорнії в школі офіцерів надводного флоту Військово-морських сил США. Здобув ступінь магістра військового управління в Севастопольському військово-морському інституті ім. П. Нахімова.

Служив на п’яти різних бойових кораблях на посаді старшого помічника командира корабля. Із 2004 до 2020 року — заступник начальника штабу Військово-морських сил ЗСУ, а 2020 року — помічник міністра оборони України.

Нагороджений Орденом Данила Галицького за особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави.

Андрій Риженко — гість чергового випуску програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Я не розглядав цивільного флоту”

— Андрію Олексійовичу, як взагалі море у вашому житті з’явилося?

— Я народився в Севастополі в сім’ї військового (батько — Олексій Риженко, український військовий, контр-адмірал, — ред.). Коли я народився, мій батько якраз пішов на бойову службу, став морським офіцером. Тому перший раз на кораблі я побував у 3-4 роки. Усе дитинство провів здебільшого в Севастополі, тому морська служба була перед очима, плюс батько багато розповідав, було цікаво. Тому після школи я вирішив вступати до Севастопольського військово-морського училища. У підсумку, прослужив у збройних силах 35 років.

— Ви всі роки служили на Чорному морі?

— Спочатку це був Чорноморський флот СРСР, потім — Військово-морські сили України.

Також 4 роки служив у стратегічному командуванні НАТО з питань операцій, у Бельгії. Займався там питаннями бойової підготовки, оцінював підрозділи країн-партнерів на їхню готовність до різних операцій НАТО. Три рази проходив навчання у США, фактично там провів 2,5 року.

Багато часу служив у Києві, остання моя посада — помічник міністра оборони України.

В основному я служив на Чорному морі. Мої знання щодо Балтійського моря епізодичні, хоча я там теж був. Коли я був курсантом, у нас був перехід із Севастополя в Кронштадт. А коли я тільки закінчив училище, прийшов на свій перший корабель, потрапив на ракетну систему, ППО — зенітний ракетний комплекс “Хвиля”, який ми не вивчали. Мене відправили в Кронштадт на спеціальні тримісячні курси, щоб я вивчив це питання.

Також був на Далекому Сході.

— А чому саме військовий морський флот? Наприкінці 1980-х, коли ви починали, була величезна цивільна флотилія, був торговий флот, науковий флот.

— Я не розглядав цивільний флот, якщо чесно. Інша річ, що коли я випустився 1990 року, і пішов розпад Радянського Союзу, то бути офіцером флоту було абсолютно не престижно. З мого випуску практично всі молоді лейтенанти в 1991-1992 роках звільнилися, і пішли якраз у цивільний флот. Тому що там були дуже високі зарплати.

Але це не тільки риса України, це риса й інших країн. Я коли служив у ВМС України, ходив до Болгарії, і знайомі офіцери говорили, що їм теж дуже складно набрати курсантів до військово-морської академії, бо офіцери флоту отримували в 10 разів менше, ніж цивільні.

“Наступного ранку СРСР розпався, і ніхто не плакав”

— Розпад СРСР. Що відбувалося з флотом тоді?

— У мене був цікавий випадок. Я служив у Севастополі на крейсері “Адмірал Головко”. І 19 серпня 1991 року, у перший день путчу, ми мали вийти в море (19-22 серпня 1991 року — спроба державного перевороту в Радянському Союзі, одна з ключових подій, що передували розпаду СРСР, — ред.). Це були випробування, тоді наш корабель тільки вийшов із заводу для проходження мірної лінії — такі спеціальні випробування. Але перед виходом у море нам чомусь завантажили ядерні боєзапаси. Це було характерно з охорони, тому що ядерний боєзапас привозили військовослужбовці держбезпеки.

Завантажили нам ці боєзапаси, увечері 19 серпня ми вийшли в море. Вийшли якраз під Форос, відпрацювали мірну лінію, і повернулися назад до Севастополя. На Заході пішла інформація, що крейсер “Адмірал Головко” вийшов рятувати Михайла Горбачова з його ув’язнення [на президентській дачі у Форосі].

Ще була така історія. До нас на корабель приїхав адмірал, член військової ради — ну, це головний політпрацівник Чорноморського флоту. Він нам щось розповідав про ГКЧП (Державний комітет із надзвичайного стану). Розповідав, розповідав, нікому нічого не було зрозуміло. Один матрос встає і каже: “Товаришу адмірале, скажіть, ГКЧП — це добре чи погано?” Він відповідає: “Звичайно, добре”. А наступного дня ГКЧП завалилося. І тоді, пам’ятаю, усіх у командуванні зняли.

Якби в той період запитати радянських громадян: що ви думаєте, якщо Радянський Союз розпадеться? Усі б сказали: та як таке може бути! А наступного ранку він розпався, і ніхто не плакав (25 грудня 1991 року СРСР припинив існування як суверенна держава, — ред.). Життя тривало.

Я пам’ятаю ті часи, коли Крим і Севастополь голосували за те, щоб бути у складі України. Тому що, чесно кажучи, у Криму і в Україні життя було досить краще, ніж у Росії. Я це знаю, бо якраз із жовтня 1990 року навчався в Кронштадті, у мене народилася донька, і мене відпустили побути вдома. Так от, у Севастополі тоді можна було купити продукти, і я навіть віз їх із собою в Кронштадт, тому що там усе було за талонами.

— Тобто в Пітері не було так багато продуктів, як у Севастополі?

— У Пітері взагалі не було продуктів. Щоб купити ковбасу, потрібно було отримати талон. Я продукти туди із Севастополя віз.

Звичайно, розпад Союзу позначився. Наприклад, у нас на кораблях було багато представників Середньої Азії. І починаючи з літа 1992 року, вони почали тікати, тому що їхні країни оголосили тих, хто служить у збройних силах іншої країни, зрадниками.

У той час у всіх головне завдання було — просто вижити. Тому що на початку місяця зарплата була 30 доларів за курсом, а наприкінці місяця — уже 10 доларів. І потім гроші взагалі перестали виплачувати.

Тобто 1990-ті були, звичайно, важким періодом. Ми тоді дуже багато втратили, тому що, щоб готувати офіцерів і військовослужбовців, потрібні ресурси. А коли ти в морі один, два, три дні на рік — це не підготовка. І поступово рівень готовності серйозно знизився.

І, якщо чесно, до початку повномасштабної війни, до 2022 року, він не підвищувався значно.

Ми раніше проводили багато миротворчих операцій, навчань. Але поступово люди, які знали, як стріляти ракетами, торпедами, пішли з флоту, а нові — просто не отримали цього досвіду. Зараз їм доводиться це дуже швидко відновлювати.

“Росіяни постійно диктували нам свої умови“

— А коли ви зрозуміли, що небезпечна присутність у Криму Чорноморського флоту РФ по сусідству з нашими Військово-морськими силами? Було вже тоді зрозуміло, що росіяни хочуть залишитися в Криму? І чи була можливість їх звідти прибрати?

— Можливість була. Я пам’ятаю цей період.

Пам’ятаю, у квітні 1992 року приїжджав до Севастополя віце-президент Російської Федерації Олександр Руцькой. Зібрав нас у Будинку офіцерів і каже: “Ми будемо робити все, щоб забрати назад Севастополь і Крим”.

Мій батько в середині 1993 року повернувся до Севастополя з Далекого Сходу, де був заступником командувача Тихоокеанського флоту. І він мені сказав, що у Владивостоці вже йшли розмови між інтелігенцією, що Крим — це буде друга Чечня. Але тоді була вказівка — росіянам і нам — не конфліктувати.

— А російські та українські військові були розведені територіально? У тому ж Севастополі?

— Проблема України того періоду полягала в тому, що в нас не було такого інституту як державне управління. Тому що воно в Радянському Союзі було зосереджене в Москві. А радянські республіки були такими собі виконавчими органами.

А росіяни постійно диктували нам свої умови, переважно використовуючи економічний фактор. Ще до розпаду Союзу вони підсадили нас на російський газ. Пам’ятаю період, коли, наприклад, усі котельні центрального опалення перероблялися на газ. В Україні дуже серйозна хімічна промисловість, металургія, а там обсяги споживання газу просто гігантські. Весь цей газ ішов із Російської Федерації. І вони поступово підняли ціни до світових, посадили нас у залежність, і потім це використовували.

Для мене завжди був парадокс: чому, видобуваючи газ у Криму, ми використовуємо російський газ?

— Вони ж, зрештою, пов’язали флот із газом.

— Вони використовували цей фактор, тиснули постійно політично. І тому було зроблено крок щодо здачі Севастополя “в оренду”. (28 травня 1997 року було підписано договір між Росією та Україною, згідно з яким, основною базою Чорноморського флоту РФ стає місто Севастополь, — ред.). І при цьому ВМС України отримали не найкращі місця базування. Особливо в Севастополі. Причому спочатку була розмова про те, щоб ВМС України взагалі в Севастополі не базувалися.

Я з 1994 року служив у Севастополі на кораблях “Славутич”, “Гетьман Сагайдачний”. Так у нас не було навіть паливної бази. На “Славутичі” ми ходили в Одесу, брали повний запас пального, 760 тонн, приходили до Севастополя і розливали його по кораблях. Тоді кораблів було небагато. А коли потім пішов поділ флоту, тоді ми отримали частину інфраструктури.

До речі, з 1992 по 2014 роки в Севастополі кількість пам’ятників, присвячених російській історії, була набагато більшою, ніж за радянських часів. За СРСР їх фактично взагалі не було. А тут вони росли, як гриби.

Мене також бентежило, як Росія щедро відкриває філії своїх вищих навчальних закладів у Криму. Наприклад, філії МДУ (Московського державного університету) не було ніде. Але [1999 року] її відкрили в центрі Севастополя.

— Московський мер Лужков певний час був частіше в Криму, ніж у своєму місті. Москва ж курирувала Севастополь.

— Було таке, що щоб почати якийсь бізнес у Москві, потрібно було купити шматочок землі в Криму, отримати його у власність і показати. Потім дуже багато серйозних туристичних комплексів за західними зразками було побудовано на Південному березі Криму, вони належали росіянам. І в Севастополі, зокрема.

Росія використовувала Захід для адаптації найбільш розвинених практик. Але в певний момент вони почали диктувати свої політичні, імперіалістичні вимоги. І, на жаль, Захід дуже пізно схаменувся. Вони навіть не зрозуміли цього у 2014 році.

Ви пам’ятаєте, що перші півроку точно у них була розгубленість, вони не розуміли, що відбувається. Путін спокійно говорив із лідерами тієї ж Німеччини. Так, Росію виключили з “Великої вісімки”, але на Заході не розуміли, навіщо вводити санкції. Я в цей період служив у Європі, і мені місцеві люди, економісти, кажуть: ми з Росією робимо мільярди доларів на день, нам нецікаво їх втрачати.

Пішов час на те, щоб Захід зрозумів, що потрібно вибирати або цінності життя, або мільярди доларів, тому що в один момент просто можна втратити всі мільярди.

“Тому в США не “людський ресурс”, а “людський капітал”

— Ви згадали свою роботу, навчання на Заході. Як так вийшло, що офіцер, сформований за радянських часів, вирішив довчитися на Заході? І як ви змогли свій досвід привнести в український флот?

— Мені весь час було дуже цікаво, як працюють особливо ВМС США.

Річ у тім, що мій батько був начальником штабу 5-ї (Середземноморської) оперативної ескадри кораблів ВМФ СРСР. Це велике об’єднання на Середземному морі, у певний період часу від 70 до 90 кораблів — від фрегатів до авіаносців. І він мені казав, що американський флот дуже сильний.

Коли я став офіцером, то на великому протичовновому кораблі “Керч” ходив кілька разів (по місяцю-два) на бойову службу в Середземне море. І ми один раз проводили спільні маневри з американським крейсером “Томас Гейтс”, мені дуже сподобалося, було цікаво. Потім я був старшим помічником командира на фрегаті “Гетьман Сагайдачний”, ми були на багатьох навчаннях і в Чорному морі, і в Середземному.

А потім почалася освітня програма. Перший раз я поїхав навчатися у США в 1996 році. Мене взяли в штаб флоту управління боєпідготовки зайнятися навчаннями Sea Breeze (Sea Breeze — багатонаціональні військові навчання, проводяться на території України з 1997 року, — ред.). Я відповідав за Sea Breeze у 1997, 1998, 1999, 2001, 2002 роках. Цей досвід мені став у пригоді.

Потім я вчився вже на рівні штабного елемента, потім служив у НАТО, потім командний елемент. Командний елемент — це стратегічний рівень. І коли я повернувся звідти, то особливо після окупації Криму ми в Одесі думали, як розвивати український флот далі.

— Тоді перенесли штаб до Одеси.

— Так. Ми першу стратегію ВМС України написали саме за західними стандартами. Я цей процес генерував. За цим зразком були написані інші стратегії.

Потім ми зробили шаблон. Ми любимо шаблони, алгоритми. Але шаблони порушують вільність думки. Так, є певні вимоги до оформлення, але основне — це думка, розумні думки. Ось у цьому якраз різниця освіти на Заході й у нас. Бо в нас довгий період часу вона базувалася виключно на запам’ятовуванні, зубрінні.

Найбільша різниця була на середньому рівні освіти — це майор, капітан III рангу. Там уже вчили не тільки за статутом, а вже починати мислити. Бо коли в тебе в підпорядкуванні велика кількість людей і засобів, неможливо розробити шаблон, потрібно аналізувати дуже велику кількість факторів. А коли ти стратегічний керівник, там взагалі немає шаблонів. Там потрібно вміти йти на ризик, потрібно вміти надихати, мотивувати.

Вміти надихати дуже важливо. У США я вивчав дисципліну стратегічного лідерства, вона на мене справила велике враження. Зараз у нас ця практика теж активно адаптується в Україні.

Потрібно мати і мудрість, і мужність. Є інші аспекти стратегічного лідера, але головне — мудрість, тому що інколи невірно сказане слово чи емоція на такому рівні може дуже сильно нашкодити країні. Цьому вчать. В Америці дуже серйозно до цього ставляться, у них майже в кожному виші є структура з лідерства.

Наприклад, нас возили в інститут лідерства компанії “Боїнг” (Boeing Global Learning Institute, — ред.), де вони готують своїх менеджерів. Теж було цікаво, як вони вчать їх, прям, обходжують, тому що бюджет “Боїнга” дуже великий і від цих людей залежать мільярди.

Дуже важливо, як організувати весь менеджмент. Тому вони дуже-дуже інвестують.

Тому в США не “людський ресурс”, а “людський капітал”. Ми теж переходимо до такого ж розуміння.

— В Україні зараз є програми для молодих офіцерів, за якими, як ви колись, вони можуть поїхати вчитися?

— Так, зараз дуже активно відправляють, навіть під час війни багато короткострокових курсів.

Скажімо, академічні курси — щороку. Коли я був заступником начальника штабу ВМС України з питань європейської інтеграції, то дуже серйозно наполягав, щоб ми відновили відправку офіцерів після окупації Криму. Тому що після 2014-го ми два роки нікого не відправляли. А зараз людей відправляють, вони навчаються.

І я вам скажу, що через рік навчання у США чи Британії люди приїжджають іншими. Плюс у тебе з’являється велика кількість колег, друзів.

Наприклад, зараз командувач ВМС Болгарії — мій одногрупник, командувач берегової охорони Грузії — мій одногрупник.

Це стратегічні комунікації, і це допомагає багато в чому.

“Українці в критичний момент змогли знайти потрібні рішення”

— Після 2022 року завдяки операціям українських захисників Чорноморський флот РФ втратив 30% свого бойового потенціалу. Як так вийшло?

— Росія в основі свого операційного успіху бачить чисельну перевагу. І ця перевага дуже серйозна.

У них на початок війни перевага в силах і засобах була 12 до 1. Вони фактично затиснули нас уздовж берегової кромки.

Ви пам’ятаєте, що за перший тиждень повномасштабного вторгнення вони захопили дуже багато. Вони перейшли через Кримський перешийок. Досить швидко вони захопили все Приазов’я. І тільки Маріуполь тримався [86 днів] на вольових якостях полку “Азов” і морської піхоти, фактично відрізані від допомоги.

Але Україна — не Росія. Вона не була Росією і за часів Єльцина чи Кучми. А за 30 років Україна дуже сильно змінилася. І ось ті напрацювання, які у нас були народжені ще до повномасштабної війни (ті ж дрони), активно розвивалися, просто їм не давали реалізуватися.

У нас до 2014 року була монополія державних військових підприємств, які за своєю суттю залишалися радянськими підприємствами.

Тобто старі технології з невеликими доробками. І різними способами вони лобіювали купівлю за той невеликий бюджет, який був, саме цією продукцією. Вона була неконкурентною з російською, плюс у невеликих кількостях.

А коли почалася окупація Криму і військова фаза на Донбасі, тоді волонтери, підприємства почали активно працювати, почало щось змінюватися.

Ми свого часу з командувачем ВМС України адміралом Ігорем Воронченком з’їздили до Франції, дивилися безпілотний апарат, який може знаходити морські міни. Він працює повністю в автономному режимі, коштує 10 мільйонів доларів, тобто в 10 разів менше, ніж тральщик. А робить те саме в прибережній зоні без участі людини. І він дуже габаритний, тобто не такий уразливий, як тральщик. Ми намагалися переконати купити такі апарати, щоб вони заблокували наші порти, але нічого не вийшло. Пріоритет було надано не, скажімо, розвитку бойових можливостей збройних сил і ВМС зокрема, а щоб додати замовлення українським підприємствам.

А важлива серійність. Тому що випускати 30 ракет на рік — це недостатньо. Росія по нас за 2,5 року випустила 9 тисяч ракет і 15 тисяч дронів.

Спрацював фактор, що українці в критичний момент змогли знайти потрібні рішення. І вони прийшли не зверху, а знизу. Керівництво їх прийняло і підтримало. За рахунок цього нам вдалося створити [у 2022 році перший у світі] флот морських дронів. І що цікаво, він був створений Головним управлінням розвідки і Службою безпеки України (СБУ) в основному.

— Вони ж до флоту не мають прямого стосунку.

— Так. Тому що в них особлива система фінансування, вони можуть самі ухвалювати фінансові рішення. А потім підтягнувся флот, який теж почав розвивати ці дрони. А росіяни виявилися просто до цього не готові.

— Тому що у них залишилася, по суті, радянська система.

— Навіть гірше стало, якщо чесно. Коли президент Російської Федерації, як і президент Північної Кореї, особисто тестує зразки зброї — він що, фахівець? Це не його справа, це справа фахівців. Вони мають сказати, що вони хочуть бачити.

У США навіть авіаносці, ракети випускають приватні компанії. Природно, що технології перебувають під контролем держави, їх передача також контролюється державою, але це приватні компанії. У нас це теж починається.

“Має бути здоровий баланс між безпілотними і пілотними системами”

— Який флот нам потрібен? Якої конфігурації? Наприклад, чи потрібні нам авіаносці, вертольотоносці, чи нам треба перейти більше до цих вертких, швидких, невеликих флотилій?

— Одразу скажу, що бюджет американського авіаносця тільки на проведення операції — 2 мільярди доларів на рік. Це кошти на його використання. Побудувати його зараз коштує від 10 до 13 мільярдів. Це дуже великі гроші.

Кажуть, що побудувати корабель — це 30%, а 70% — це використовувати його протягом 20 років.

Тобто суми дуже великі. Тут має бути баланс такого трикутника — завдання, можливості та ресурси. І завдання мають бути пріоритезовані, тому що відразу все ми зробити не зможемо.

Я якось порахував, скільки нам потрібно грошей, щоб реалізувати, закупити ті розробки, які ми вже зараз ведемо. Це катери різних класів — корвети, патрульні кораблі, ракетні катери, бази для них і боєкомплект. У мене вийшло на 5 років 10 мільярдів доларів. Це дуже велика сума. На початок війни в нас на бюджет ВМС — на розвиток, на купівлю — було 100 мільйонів. Тобто потрібно фактично 100 цих бюджетів.

Сухопутні війська теж досить великі. Природно, що після війни вони будуть меншими. Але техніки радянської вже немає. А радянський 152-міліметровий снаряд у нас був безкоштовний. А новий 155-міліметровий, навіть випущений в Україні, коштує вже мінімум 4 тисячі доларів. А якщо закордонний, то 10 тисяч доларів. І їх вистрілити потрібно багато.

Льотчик — одна година польоту на літаку F-16 коштує 5 тисяч доларів. А льотчик має налітати на рік 200 годин. І ми хочемо 200 літаків. Але навіть якщо будуть не тільки F-16, інші будуть не дешевші. F-16 — найдешевші.

Тому це дуже велика сума, тому потрібно дивитися. Що стосується флоту. Перше завдання — ближня морська зона. Нам важливо зараз забезпечити безпеку наших портів. Там дуже багато мін. Ворог може використовувати диверсійні сили. Ворог може перехоплювати, блокувати судноплавство. І це можливо і після закінчення війни. Тому тут нам потрібні невеликі сили, які могли б виконувати завдання морської ділянки. Оскільки сама операційна зона невелика, нам не потрібні великі кораблі, вони просто будуть дорогі. А зараз на невеликих катерах можна поставити таке ж технічне обладнання, зброю, як раніше було на крейсері.

Друге — нам потрібно вирішити завдання стримування агресії. Ми не були готові до цього на початку війни, тому росіяни підходили на дистанцію артилерійського пострілу, і обстрілювали Одеську, Миколаївську області. Для цього потрібні берегові ракетні комплекси, для цього потрібні ракети на літаках, потрібні ракети на кораблях. Потрібні ракетні катери, знову ж таки. Цього було б достатньо.

Коли ми це питання закриємо, то можна переходити до наступного етапу — потрібно побудувати базу, у нас немає баз. А будівництво бази для корвета чи фрегата — це кілька мільярдів доларів. Тому що це ж не тільки причали, це інфраструктура. Ми ж хочемо грамотних людей, щоб вони були мотивовані і присвятили 20 років службі. Та ж 76-міліметрова артилерійська установка коштує 15 мільйонів євро. Але, розумієте, там має сидіти грамотна людина, щоб вона її не зламала.

Наступним етапом, можливо, вже не тільки Чорне море, може бути Середземне. Для цього нам потрібні більші кораблі. Але вони й коштують уже інші гроші.

Знову ж таки, все потрібно рахувати, і потрібно дивитися не з точки зору платформи корабля, а з точки зору можливостей. Тобто одне й те саме завдання можна вирішити різними силами і засобами.

Наприклад, якщо нам потрібно здійснювати патрулювання острова Зміїний, то для цього ідеальне рішення — безпілотники, і їхнє використання може коштувати 100 доларів на добу. Якщо ми поставимо туди фрегат, це буде 100 тисяч доларів на добу. А патрульний корабель — 10 тисяч доларів.

Якщо нам потрібно зробити розмінування в ближній зоні і невелика глибина, то це можуть робити безпілотники. Це дешевше.

Тобто має бути такий здоровий баланс між безпілотними і пілотними системами, і це має бути, знову ж таки, в межах фінансового ресурсу.

Далі. Зараз наші збройні сили переходять на західні зразки, а їхній ремонт, використання — це вже дуже серйозні гроші. Потрібно це теж прораховувати.