Другий фронт генерала “Вітра”

169-й навчальний центр Збройних сил України відомий багатьом під назвою “Десна“. Її він отримав від селища міського типу в Чернігівській області, з яким межує. Там живуть багато військовослужбовців-контрактників, які служать в центрі. До війни з Росією про “Десну” ходило чимало легенд-страшилок. Цілі покоління бійців, яким довелося проходити тут службу, скаржилися на відсутність нормального забезпечення, погане харчування, умови навчання та методи підготовки. Але це все в минулому. Наразі “Десна” під керівництвом бойового офіцера Віктора Ніколюка поступово завойовує статус однієї з найкращих частин із підготовки бійців сухопутних військ.

З генерал-майором Віктором Ніколюком ми зустрілися в його робочому кабінеті. Один за одним з самого ранку сюди йдуть підлеглі – з рапортами, доповідями та проханнями. Командир не відмовляє нікому. Через годину ми разом вирушаємо на навчальні локації. Генерал вважає за краще особисто спостерігати за тим, як йде навчальний процес.

“Тут ми готуємо інструкторів, які будуть проводити заняття для бойових бригад, і також для свого центру. Тренажерну базу ми підняли добре, а тепер залишилося підготувати особовий склад”, – розповідає Віктор Ніколюк на полігоні. Серед груп бійців генерал-майор особливо виділяє жіночу. Згадує, що починали їх навчати литовські інструктори, підключилися й співробітники українських спецпідрозділів. Жіноча група наразі проходить навчання з вогневої підготовки, розповідає Ніколюк. Інструктори центру тепер готуються за більш жорсткою методикою. Тому з 20 бажаючих пройти курс, зараз – під кінець навчання – залишилося 5. Але це ті, в кому він абсолютно впевнений, хто може викладати і займатися з особовим складом.

ПІШЛИ ВІД РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ

Розмова з командиром проходить під звуки стрілянини. Майбутні інструктори відпрацьовують різні прийоми стрільби з найпоширенішої в українській армії стрілецької зброї – АК-74. Коли вогонь припиняється, Віктор Ніколюк із викладачами і курсантами оглядають мішені. Кілька учениць практично ідеально відпрацювали по цілям. Серед відмінниць – учасниця бойових дій на Донбасі Тетяна.

“На війні я з самого початку, з 2014-го року. Спочатку була медиком-волонтером, потім пішла служити. У 2017-му році мені дали відношення (напрямок, – авт.) в “Десну”, – розповідає свою історію Таня. – “Я інструктор з тактичної медицини. Сказати, що я вміла добре стріляти – ні. Мій досвід стрілка на війні – це придушення вогнем, коли стріляєш у білий світ, як у копієчку”, – жартує дівчина. Зараз вона – один з найкращих стрільців свого курсу.
“На цих курсах я за одне заняття вистрілюю більше патронів, ніж за 2 роки звичайної роботи. Тут пішли від радянської системи, відносяться до кожної людини індивідуально. Пояснюють так легко і просто, що все розумієш і отримуєш задоволення від своєї роботи. Також враховують і гендерний момент. Адже є фізіологічні особливості жіночої служби”, – говорить Тетяна.

Після полігону – терміново в автомобіль! День генерала розписаний по хвилинах. Справи чекають на іншому об’єкті. По дорозі несподівано зустрічаємо капелана 92-ї бригади з подарунком від військових священників. Цим підрозділом Віктор Ніколюк командував до призначення на посаду начальника навчального центру.

Якраз на посаді командира 92-ї бригади Віктор Ніколюк, тоді ще в званні полковника, застав початок війни. Це був березень 2014 року.

“На той момент це була мирна Україна”, – згадує генерал. – “Збройні сили потихеньку вмирали. На початку 2014-го на сході країни все бригади були скорочені. Залишилася одна наша – 92-га окрема механізована бригада. Більше нікого не було ні в Луганській, ні в Донецькій області.”

Це був час, коли країна переживала шок після масових вбивств протестувальників на київському Майдані. Верхівка держави вже втекла до Росії. Водночас, російські війська за підтримки місцевої агентури анексували Крим. А в південних і східних регіонах України Кремль розгойдував сепаратистські настрої. Мільйони українців очікували, що наступним кроком колишнього “братнього народу” буде повномасштабне вторгнення в Україну. Саме в цей час бригада під командуванням Ніколюка в складі двох батальйонних груп вийшла на посилення державного кордону. Ділянка охорони – вся Харківська область і далі по Луганській, близько 220 кілометрів. У ті дні бійці вперше зіткнулися з російською агресією. Це були провокації – інформаційний вплив. На мобільні телефони офіцерів надходили дзвінки з погрозами членам їх сімей. Українським військовим пропонували кидати службу і переходити в Білгород – місто в Росії, в 70 кілометрах від Харкова. Там на той момент формувалися так звані добровільні підрозділи росіян: окупаційні сили активно готувалися до “русского мира” в Україні.

ПОСТІЙНО НА ПЕРЕДОВИЙ

Бійцям бригади через погрози довелося нести службу не лише на кордоні. В ті дні вони також забезпечували охорону будинків, в яких жили сім’ї військовослужбовців. У серпні цього ж року під Іловайськ вирушила ротно-тактична група 92-ї бригади. Там в бою з переважаючими силами противника підрозділ мав загиблих.

Але основна частина бійців все ж повернулася. На початку вересня 2014 року бригада вийшла під містечко Щастя в Луганській області. Там протягом двох років армійці брали участь у бойових діях.

“У нас була зона відповідальності по фронту – 88 кілометрів, і в глибину – близько 70. Крім бойових завдань, доводилося займатися й “битовухою“: контролювати громадський порядок, взаємодіяти з мирним населенням, з поліцією, з багатьма добровольчими батальйонами. Довелося підтримувати конституційний лад, вирішувати проблеми забезпечення мирного населення, починаючи від постачання продуктами харчування і закінчуючи відновленням зруйнованих будинків, підтриманням роботи шкіл, дитячих садків, евакуацією населення”, – розповідає Ніколюк.

Віктор Дмитрович згадує, як 16 травня 2015-го бійці 92-ї бригади захопили під Щастям російських ГРУшників – капітана Євгена Єрофєєва та сержанта Олександра Александрова. Обидва були військовослужбовцями 3-ї бригади спецназу російських військ, яка базується в місті Тольятті.

Ті дні Віктор Ніколюк, що носив на фронті позивний “Вітер“, згадує з ностальгією: “Завжди приємно мати противника, який навчений і вміє воювати. Кілька разів ми воювали з підрозділами російського спецназу: 45-ю бригадою, 3-ю бригадою. Бої тривали від 2 до понад 4 годин. Завжди цікаво, коли ти противника прораховуєш наперед, коли ти його переграєш. Тоді починаєш сам себе поважати як офіцера, як військового. Бувало, що вони виходили на прямий контакт до 50 метрів, в результаті – відходили назад. Пам’ятаю бій, коли нас було 6 чоловік, а їх до 1 взводу, це близько 20 осіб. Їх основна група складалася з 14 осіб, решта – група підтримки. Бій тривав 4 години, вони нам повністю спалили позицію. Але нічого, ми вистояли, а вони відійшли”.

Комбрига “Вітра” важко було застати в штабі бригади. Він постійно був на передовій – разом зі своїми бійцями. Нерідко нарівні з ними брав участь в боях проти російських окупаційних військ. Вважає, що командир зобов’язаний постійно знаходитися з особовим складом, зобов’язаний знати, чим бійці харчуються, як живуть. Важливо знати, як вони несуть службу, яке у них забезпечення, чи є вода, чи достатньо продуктів, які умови їх зберігання, так само як і умови зберігання боєкомплекту.

“Також будь-який командир має володіти бойовою обстановкою. Не дивитися її по карті, сидячи десь у тилу. Командир повинен знаходиться зі своїм бойовим підрозділом, бути попереду, спостерігати, як бійці себе ведуть. Ти маєш бачити й розуміти всю картину бою, щоб в потрібний момент прийняти правильне рішення“, – розповідає генерал “Вітер”.

Після двох років, проведених у Щасті, бригаду вивели на ротацію. Після відновлення Віктор Ніколюк з підрозділом зайняли нову ділянку, – позиції недалеко від окупованого Донецька – в районі Мар’їнки та Красногорівки.

НОВИЙ ФРОНТ ДЛЯ “ВІТРА” – “ДЕСНА”

Але по-справжньому новий фронт для “Вітра” відкрився знову в березні, тільки вже 2017-го року. Його призначили на посаду начальника 169-го навчального центру. І в командира з’явилося відразу кілька нових “ворогів”: застаріла система підготовки військовослужбовців, небажання старої офіцерської гвардії проводити зміни в центрі, а також те, що багато армійських норм не збігалося з вимогами часу. Це як ніхто знав бойовий офіцер, який пройшов безліч важких боїв на Донбасі. Тому розумів, що потрібно багато змінювати. Тепер, після двох років після призначення, Віктор Ніколюк вважає, що зрозумів сам сенс індивідуальної підготовки військовослужбовця в навчальному центрі. Зараз у нього багато ідей про те, як кардинально змінити систему підготовки, зробити її ще ефективнішою.

В “Десні” Ніколюк заходився проводити свою армійську реформу. В навчанні військових стали більше уваги приділяти індивідуальному підходу бійців та інструкторів. За два роки в 169 навчальному центрі запрацювала Школа снайперів, котра готує висококласних стрільців, тут заснували курси марксменів. А оскільки генерал – фанат спорту, то на базі “Десни” зараз вирішили створити нову систему фізпідготовки бійців – щоби без спеціального харчування та виснажливих тренувань воїн знаходився в хорошій фізичній формі.

Гордість “Десни” та її командира – унікальна система підготовки танкових екіпажів на основі цифрових технологій. Раніше тут були тренажери Харківського бюро імені Морозова, “допотопні”, – говорить Віктор Ніколюк. Але оскільки швидко замінити це обладнання на нове не було можливості, його вирішили вдосконалити. А потім взялися за створення сучасного симулятора для навчання танкістів.

“Зараз програмісти центру встановлюють нове програмне забезпечення. Це дає нові можливості для навчання. Якщо раніше на тренажері могла займатися тільки одна людина, то сьогодні віртуальний простір бою дозволяє діяти колективно, в складі екіпажу, навіть цілого взводу”, – розповідає генерал в одному з навчальних приміщень.

Перед нами – величезний стіл з макетом перетятої місцевості. На стіні – великий екран.

“Картина бою буде виводитися на цей екран, – розповідає Віктор Дмитрович. – Будь-яка область України або ж світу. На початку бойових дій на сході країни карти, видані штабом, не відповідали дійсності, ландшафт території змінився до невпізнання. Тут же все враховано до найдрібніших деталей, кожна улоговинка, кожна горбинка”.

У сусідньому класі встановлені тренажери для механіків-водіїв. Ті самі старі моделі, перероблені під сучасне програмне забезпечення. Тут бійці проходять перший етап навчання. Потім переходять до складніших машин. Генерал проводить в наступну аудиторію. В очі кидаються навчальні комплекси, що моделюють реальні танки. Кілька кабін – кожна для певного члена екіпажу – як справжні. Поруч з ними – місце інструктора з моніторами. На екранах – те, що бачать бійці у себе в віртуальних віконцях: показання систем і агрегатів.

“Тут вже курсанта змушують думати. Перед заняттям спеціальний інструктор вносить зміни в картину бою, вигадує обставини за рівнем складності: артналіт, авіаналіт, затоплення місцевості, сніг, град, дощ, будь-які погодні умови. І в процесі навчання на тренажері механік відпрацьовує свої навички, починаючи від азів військової справи і закінчуючи майстерністю”, – пояснює Віктор Ніколюк.

Тут готують бійців перед виходом у зону бойових дій. Знаючи, куди направляється підрозділ, в програму вносять карти місцевості, і танкісти – від механіка до командира екіпажу – заздалегідь готуються до можливих сценаріїв на конкретному полі бою.

Генерал згадує: “Раніше курсанти, побачивши тренажери, жартували: “О, “Контрстрайк”, ха-ха”. Зараз тренажери з новітнім програмним забезпеченням дозволяють створювати й наносити на карту будь-яку бойову обстановку, опрацьовувати обставини, які можуть виникнути під час ведення бою”.

Дівчина-інструктор показує, які параметри можна змінювати в реальному часі. Наприклад, вимкнути стартер або “зламати” систему охолодження. “Відповідно, курсант сам приймає рішення. А не просто сів і поїхав. Він повинен дивитися за приладами та знати, що робити в тій чи іншій ситуації. Це величезна економія ресурсів. Все це дозволяє здорово заощадити на моторесурсі, паливі, боєприпасах”, – розповідає “Вітер” про плюси цієї системи.

У планах у командира – розширити можливості тренажерів таким чином, щоб на “віртуальному” полі бою могла займатися одночасно танкова рота – 10 машин: “Чим більше ми займаємося цією темою, тим більше розуміємо, що немає межі досконалості. Розвиток йде весь час”.

ОСНОВНЕ В АРМІЇ – ДОВІРА ДО КОМАНДИРА

Коли ми з генералом об’їжджаємо навчальні зони, він встигає заскочити на ще один об’єкт – перевіряє, як будується нова їдальня. Каже, що намагаються обладнати не тільки навчальні приміщення. До кінця року в частині з’являться нові гуртожитки, і майбутні інструктори отримають житло.

“Життя солдата для всіх командирів – головне. В першу чергу, це обов’язок офіцера, який ти повинен виконати перед батьками солдата, перед державою” – розповідає Віктор Ніколюк про цінності в армії під час війни.

Хоча зараз він і далеко від лінії фронту, але так само дотримується принципів, завдяки яким жив і перемагав на Донбасі. У минулому році “Вітра” підвищили до генерал-майора. Але життєві пріоритети звання не змінило. Він, як і раніше, вважає, що основне в армії – довіра до командира. Якщо цього немає – підрозділ приречений. Через недовіру до командира моральний стан всього особового складу падає до нуля. А це відображається на виконанні бойових завдань.

“Коли ти приїжджаєш на “опорник” (опорний пункт підрозділу на передовій, – ред.), коли ти береш командування на себе або як звичайний солдат йдеш у ланцюзі, в складі розвідгрупи – солдати це бачать. І розуміють, що ти така ж людина. Це віра в командира, це довіра, а на війні, як і в житті ж все на довірі”, – говорить генерал “Вітер”.

Ігор МЕДЕЛЯН, UATV