Якщо немає зв’язку, звертайтеся до поліцейських та волонтерів: алгоритм евакуації з Донецької області обговорюємо зі спікеркою поліції Олександрою Гаврилко

Україна продовжує евакуацію громадян з найбільш обстрілюваних міст Донецької області — Бахмута, Торецька, Авдіївки, Красногорівки. Жителі прифронтових міст і сіл здебільшого не готові залишати своє житло та рідні місця, незважаючи на високий рівень небезпеки.

Роз’яснювальну роботу з ними проводять співробітники поліції, представники місцевої влади та волонтери, які регулярно доставляють гуманітарну допомогу до постраждалих районів. Вони можуть допомогти не лише з переїздом до мирних регіонів України, а й з пошуком житла та з лікуванням.

Окрім цього, напередодні загострення ситуації українська поліція проводила обходи і тепер має уявлення, в яких будинках та скільки живе людей, зокрема дітей. Проте правоохоронці закликають евакуюватися, насамперед, сім’ї з дітьми. Один з можливих варіантів — вивезення на безпечну територію дітей у супроводі хоча б одного з дорослих. Також тим, хто не готовий або не має можливості евакуюватися, пропонують тимчасово переїхати до більш спокійних районів всередині області.

Які райони Донецької області наразі евакуює Україна? Як звернутися за допомогою, якщо немає мобільного зв’язку? Як поліцейські та волонтери знаходять та допомагають вибратися людям, які опинилися на зруйнованих вулицях? Яку саме матеріальну, медичну та психологічну підтримку надає наша держава охочим евакуюватися? Про це в інтерв’ю телеканалу FREEДОМ розповіла очільниця відділу комунікації поліції Донецької області Олександра Гаврилко.

— Скажіть, будь ласка, з яких районів Донецької області зараз евакуюють громадян і яким чином?

— Зараз ми евакуюємо громадян з міст, де йдуть активні бойові дії. Це Бахмут і бахмутський напрямок, Торецьк, Авдіївка та авдіївський напрямок, Красногорівка, Велика Новоселівка — всі ті населені пункти, в яких просто неможливо жити ні дорослим, ні діткам.

— Важливий момент — ризикують життям і правоохоронці. Як організувати евакуацію в умовах того, що в більшості районів, де ведуться постійно обстріли, немає зв’язку, електрики, не кажучи вже про мобільний інтернет… Як ведеться комунікація?

— Прохання про допомогу надходять з різних точок та різними способами. Люди пишуть навіть в соцмережах — в Facebook, Instagram — це переважно родичі, які якимось чином змогли вийти на зв’язок зі своїми близькими. Ми намагаємось жодного повідомлення не пропускати.

Якщо з’являється якийсь зв’язок, можуть телефонувати на резервні номери, звертаються до своїх військових адміністрацій. Коли привозять воду, гуманітарку, запитують щодо потреб людей, можуть передавати [інформацію] про евакуацію.

У нас бувають різні евакуації: сплановані, екстремальні. Востаннє в Бахмуті до нас під’їхали волонтери прямо до відділу поліції, сказали начальнику поліції, що мають інформацію про те, що в підвалі знаходиться сім’я — батько з донькою. Вони живуть там в дуже поганих умовах, їм терміново потрібна евакуація.

Ми не стали довго розбиратися. Була команда виїжджати — сформували наряд поліції та вискочили. Ми навіть спочатку не розуміли, що це за територія… Волонтери сказали, що одразу все покажуть — вони туди самі не могли доїхати. Плюс вони не місцеві, а наші поліцейські знають кожну стежку, кожен поворот, де безпечно, де територія більше проглядається, прострілюється, де можна об’їхати… Було дуже складно. Під час евакуації, дякувати Богу, ніхто не постраждав, людей безпечно вивезли.

А бувають такі евакуації, коли до нас надходить повідомлення про те, що потрібна допомога, з адресою, даними людей. І тоді починається комунікація з військовими підрозділами, аналіз оперативної обстановки. І тоді є час подумати, як правильніше.

Декілька разів було, що ми приїжджали до одних людей та евакуювали інших людей. Поки перші збираються, можемо пройтися будинками, запитати в інших, кому потрібна евакуація, допомога. Люди відмовляються з різних причин, але ми проводимо профілактичну роботу, більш детально розповідаємо. Головне, щоб людина тобі повірила. І починають говорити — знаєте, а давайте ми ще подумаємо, зберемо свої речі, приїжджайте до нас через 3-4 дні, через тиждень… Ми завжди реагуємо, приїжджаємо.

Востаннє таке було в Авдіївці. Там було двоє діток, маломобільний дідусь, батько з інвалідністю та дуже багато тварин. Вони боялися, що їх ніхто з тваринами не візьме, що не зможуть зі свого дев’ятого поверху спуститись. І ми приїхали через три дні, як вони попросили, і евакуювали цю родину. Нині у них все добре.

— Ви сказали дуже важливу деталь: треба робити так, щоб люди повірили — зрозуміло, через війну довіри немає ні до кого. Яка психологічна робота проводиться з людьми?

— Буває, звичайно, у людей, така трохи агресія — через війну і те, що вони стільки часу перебувають в таких умовах. Іноді, вони навіть самі не розуміють, чому там знаходяться… Це їхня земля, їхній будинок, але там же нестерпно жити. Діти кажуть, що їхня мрія — просто побігати. Я питаю — в якому сенсі побігати? Вони відповідають — просто побігати вулицею, повчитися. У дітей висять на шафі роздруковані до війни заняття, які вони вивчали в школі. Щодня підходять, домальовують серця, квіточки, кажуть — ми хочемо вчитися.

Основне, що ми завжди говоримо — навіть якщо ви, дорослі, не хочете виїжджати, подумайте про своїх дітей. Вони не можуть приймати рішення і робитимуть те, що роблять батьки. І люди переважно реагують на це.

Ми навіть пропонуємо хоча б одного з дорослих з дітьми відправити на мирну територію — якщо вже ніяк не виходить, і решта хоче залишатися… У нас немає примусової евакуації, є обов’язкова. Але навіть зараз ми пропонуємо варіанти евакуюватися не в інші регіони, а до безпечніших місць на території області.

На Донеччині просто не існує безпечних місць, але є міста, в яких більш-менш можна перебувати. Для початку — щоб хоча б зберегти життя людей — ми можемо вивозити на територію Покровська, Краматорська…

— Розкажіть про алгоритм евакуації людям з прифронтових територій, які не мають можливості дивитися прямий ефір, але подивляться його в записі.

— Кожна територія має індивідуальну ситуацію. Якщо це територія, де немає зв’язку, можна звернутися до поліцейських чи до когось з знайомих, односельців, які збираються виїжджати. В усіх містах знаходяться поліцейські і в усіх містах проводяться гуманітарні рейси. Тобто приїжджають люди, які зможуть передати вашу інформацію поліцейським чи волонтерам, які приїдуть та евакуюють. Головне — передати дані, точну адресу.

Якщо це повністю розбита вулиця — немає ні номерів, ні розуміння щодо місцезнаходження людей — важливо так передати інформацію, щоб ми змогли вас знайти.

Також місцеві жителі знають місця, де в певний момент проривається зв’язок, і до нас можна додзвонитися. Якщо поліцейські патрулюють, можна звернутися до будь-якого наряду А військова адміністрація — це люди, які не кидають свою громаду, постійно перебувають на місцях і знають всіх людей. Вони допоможуть скооперуватися з тими, хто займається евакуацією, тому що не курирують все це самі. Вони знаходять людям житло, комунікують з приводу поселення людей. Звичайно, дуже складно, коли немає жодних контактів — людина начебто покинута. Але насправді головне, щоб була ця мета та бажання.

У найнебезпечніших містах ми практично знаємо, де хто живе. Ми робили обходи перед загостренням ситуації. Тобто ми маємо розуміння, в яких будинках і скільки живе людей, особливо дітей.

— Постійні обстріли, роботи немає, з фінансами справа в усіх дуже погана. Тому людям, які погоджуються на евакуацію, важливо розуміти, куди їх поселять. Чи є гарантії того, що їх хоча б тимчасово заселять і які існують умови?

— Це обов’язково. Як я вже казала, наше завдання — безпечно вивезти людей та пояснити їм, куди їх вивозять. Далі ми комунікуємо з військовими адміністраціями та волонтерами.

Наведу приклад сім’ї, яку ми нещодавно вивозили з Авдіївки. Ми спочатку вивезли їх до Покровського району, де волонтери їх обігріли та нагодували. Там люди заспокоїлися і можна було спокійно говорити. Спочатку вони дуже хотіли їхати до своїх родичів до Краматорського району, де також небезпечно. А волонтери пояснювали, що найкраще виїхати, що їм знайдуть приватний будинок. Вони мали багато тварин — собаки, навіть голуби в клітці, яких дітки зібрали — без них нікуди не хотіли виїжджати.

І люди погодились. Цього ж дня їх вивезли в шелтер в Дніпрі. Поки волонтери підшукували для них житло — я з ними говорила телефоном — люди вже були дуже задоволені, в теплі. Навіть інакше звучав голос бабусі, яка зі мною розмовляла.

І так індивідуально підходимо до кожної людини. З самого початку війни у нас не було жодної людини, яка була б покинута — всім знайдеться житло, всіх нагодують. Для цього не потрібні гроші, держава все забезпечить.

Якось в Торецьку ми евакуювали бабусю — у неї ні дітей, ні родичів. При цьому вона мала дуже хвору ногу. Я подивилася і зрозуміла, що вона так довго не пробуде, можливий сепсис. А вона — я нікуди не поїду, я не маю грошей вилікуватися, я тут помру. Мені цілу годину довелося їй пояснювати, що її ногу вилікують безкоштовно, що для цього не потрібно жодної копійки, що їй ще жити і жити. І ви знаєте, вона подумала, зібрала всі свої найкращі речі, і коли наші хлопці за кілька днів приїхали, вона вже була в більш радісному настрої. Її вивезли, надали медичну допомогу. А до цього вона стільки місяців не зверталася за допомогою, сиділа сама в своїй квартирі і хворіла.