“Спеціальний репортаж”: людяність на лінії дотику – як медики рятують людей на Донбасі

Люди, які живуть на Донбасі, не мають постійного доступу до медичної допомоги. Сімейні лікарі їдуть рятувати людей на свій страх і ризик, рятують людей і військові медики.

Чому лікарі відмовляються працювати на Донбасі – про це у проєкті “Специальний репортаж” телеканалу UA.

Автор репортажу – Олександр Махов.

Амбулаторія у будинку

Селище Зайцеве Донецької області розташоване прямо біля лінії дотику. Одну частину населеного пункту контролює українська армія, а іншу – незаконні збройні формування. Вдень тут тихо, а вечорами чути стрілянину.

Раз на місяць сюди приїжджає сімейна лікарка Валерія Леонова. Один із нежитлових будинків Зайцевого переобладнали у тимчасову лікарню. Замість кабінету – просто кімната. Лікарка завжди намагається прийняти людей до темряви, щоби встигнути до того моменту, коли почнуть стріляти.

З собою у Валерії завжди – набір найнеобхіднішого для пацієнтів.

“Моє улюблене – тонометр і фонендоскоп. Тому що без цього нікуди. Набір експресдіагностики на коронавірус. Вже призвичаїлися, і скрізь беремо із собою. Якщо є ознаки гострої респіраторної інфекції, ми повинні завжди перевірити людей на коронавірус”, – каже Валерія Леонова.

Не всі пацієнти наважуються розмовляти з журналістами: побоюються, що їхні родичі з іншої частини селища, що на непідконтрольній Україні території, можуть мати проблеми через це. Єдина, кому вони довіряють, докторка Валерія.

“Як вона тут – і я тут. А далі у мене руху немає. Та по потребі, щоразу. Тому що далі я не можу ходити. А тут лікарка у нас чудова. Може все призначити, все зробити, обстежити. Я надійно знаю, що все буде гаразд”, – розповідає одна із мешканок Зайцевого.

Викликати машину “швидкої допомоги” до населеного пункту, що знаходиться поблизу лінії дотику, – справжня проблема. Крім того, що дороги тут розбиті та їхати ними довго, є й проблеми зі зв’язком. Щоби знайти його, треба піднятися на пагорб. Але навіть якщо додзвонилися – це не гарантія того, що хтось до вас дістанеться. Адже якщо допомога знадобилася у темну пору доби, то навряд чи хтось приїде. Адже саме вночі тут відбуваються обстріли.

Але лікарка Валерія Леонова всупереч побоюванням приїжджає сюди щоразу.

“Тут немає не те що амбулаторії, тут немає навіть фельдшерського пункту. І силами місцевих жителів, волонтерів, активістів тут організований такий штаб, де відбуваються усі заходи в селі, вирішується безліч соціальних питань, і зокрема надається медична допомога. Як сімейна лікарка я приймаю тут раз на місяць, але іноді виникає необхідність частіших виїздів: якщо комусь погано стає вдома, доводиться виїжджати частіше. “Швидка” приїжджає, але для цього потрібно зателефонувати дуже багато разів. Не завжди ми потрапляємо до Донецької області, іноді нас заносить до Луганської області, або взагалі на непідконтрольну територію. Тобто виклик переадресовується”, – розповідає сімейна лікарка.

Попри всі складнощі роботи, Валерії вдалося досягти неймовірного показника вакцинації у прифронтовому населеному пункті. Дві дози вакцини від коронавірусу тут отримали 95% мешканців.

“Коли ми отримали в достатній кількості вакцину від коронавірусу, я питання поставила досить жорстко тут. Були елементи примусу. Але ми впоралися – у смт Зайцеве 95% вакциновано. Це, напевно, найкращий показник за районом. Тут, звісно, мало людей, проте – всіх переконали, працювали мобільні бригади, прищеплювали вдома, прищеплювали на таких пунктах. І відсоток зараз дуже добрий. Тому трошки спати стало спокійніше”, – продовжує Валерія Леонова.

Валерія – одна сімейна лікарка на всіх жителів п’яти населених пунктів біля лінії дотику. Каже, тут працювати медики не хочуть. Навіть попри гідну заробітну плату. Головна причина – проблеми з безпекою. Тут потрібні ще вісім лікарів. Але Валерія була б рада й одному на допомогу.

“Страшно. Не хочуть. Є кращі перспективи на території України, тому що зараз утворилися громади, якщо вони в змозі, вони готові платити й великі суми. Ну і, якщо це Київська область чи Вінницька, напевно, там привабливіші умови для життя. Наразі молодий фахівець, який приходить, отримує мінімальну, плюс 100% премії, це близько 12-13 тис. грн, і щойно він добирає декларації – до 18 тис. грн, зараз це у нас – максимальна зарплата сімейного лікаря”, – каже лікарка.

Військові медики

Розбитою в ході бойових дій дорогою можна потрапити до іншого населеного пункту Донецької області – села Травневого.

Село Травневе знаходиться просто на лінії дотику. До непідконтрольної Горлівки – лише кілька кілометрів. А перші окопи розпочинаються вже за городами місцевих мешканців. Це єдина дорога, яка веде до села, і вона перебуває під постійним обстрілом. Тож село фактично відрізане від зовнішнього світу.

Через постійні обстріли та високу ймовірність потрапити під кулі цивільні медики сюди навіть вдень не приїжджають. Тому після нічного чергування військовий медик Олександр із рюкзаком іде розбитими вулицями села до місцевих жителів.

І щоразу він заходить у гості до Марії Андріївни. Вона вдячна за допомогу, вважає військових медиків, які опікуються людьми, рідними.

“Ходять медики: “Що вам?”. Принесіть мені молодість – заберіть старість. “Чим допомогти? Що виміряти?”. Хлопці допомагають. Це не хлопці, всі, хто в мене буває, – то мої сини, мої золоті люди”, – каже жінка.

Марія Андріївна – одна з небагатьох мешканців села Травневе. Вона 30 років пропрацювала вчителькою української мови у Горлівці. Тепер живе тут поблизу лінії дотику.

У селі немає ні магазинів, ні аптек. Тому за всім необхідним потрібно виїжджати до найближчого міста, за кілька десятків кілометрів. Щоразу доводиться наймати машину та платити за це гроші. А до автобуса, який ходить раз на тиждень, необхідно записатися, бо охочих у ньому їхати – зазвичай багато. Але до автобуса жінка дійти не може.

“Туди приходить автобус. І люди записуються, бо прийде багато людей. У п’ятницю один раз виїжджає. Але я туди не доходжу, у мене ніжки сильно болять. Тільки так можна потрапити до міста, чи своя машина, чи наймаємо. Щоби найняти автомобіль звідси до Бахмута, – це дорого, люди платять по 250 грн кожен. Я одна наймаю, я плачу дорожче”, – розповідає Марія Андріївна.

Військовий медик Олександр намагається побачитися з пацієнткою бодай раз на тиждень. Він пам’ятає і який пульс, і який тиск у Марії Андріївни.

“Коли їй погано стає, ми знаємо, яке відхилення від норми, що можна давати, що порадити. Якщо є таблетки, то даємо таблетки. Територія тут практично закрита. Для людей, які тут залишилися, єдиний доступ – до нас, до військових. А ми, чим можемо, допомагаємо. Дякую людям, що до нас позитивно ставляться”, – розповідає військовий медик.

Діляться військові з цивільними й продуктами. І навпаки – якщо брак провізії у військових, жителі можуть допомогти в міру можливостей. Одне слово, живуть, як сусіди.

“Якісь крупи – просто поділитися можемо, нам не важко. Інколи й хліб. А буває таке, що ми не змогли, у нас чогось немає. Андріївна чимось допоможе. Взаємовиручка йде. Живемо, як сусід із сусідом. У звичайній обстановці. Намагаємося жити так, щоб не як на службі, не як на війні. Щоби трохи якоїсь людяності було, воно допомагає уникнути цих справ, забути на 10 хвилин. Сісти, чаю попити разом, поговорити – воно вже легше”, – каже Олександр.

Олександр до війни закінчив медичне училище та працював у “швидкій допомозі”. А на Донбасі служить із перервами з 2014 року. Каже, за цей час значно збільшився професійний рівень військових медиків.

“Завдяки тому досвіду гіркому, який був у ті роки, у 2014-2015, нас, медиків, навчили долікарської допомоги. Дуже висока якість допомоги. У медика, якого закидають у поле, що має два шнурки, черевики та кепку, – і він може надати таку допомогу, що людину виведуть із поля бою, і вона залишиться живою”, – розповідає Олександр.

Військові шпиталі

Головне завдання військових медиків на фронті – надати першу допомогу пораненому бійцю та евакуювати його до безпечного місця, де можна провести, наприклад, операцію. Одне з таких місць – військовий шпиталь у місті Покровськ Донецької області.

“До наших завдань входить надання невідкладної медичної допомоги військовослужбовцям із зони відповідальності. Це можуть бути поранені, травмовані, або можуть бути військовослужбовці із соматичними захворюваннями, які надходять до нас із бригад та батальйонів для надання першої невідкладної медичної допомоги. Тут надається кваліфікована медична допомога з елементами спеціалізованої. Після чого стан військового стабілізується, і за необхідності ці військові відправляються на вищі рівні надання медичної допомоги. Якщо потреби немає, то їхній стан стабілізується до одужання, і далі вони повертаються до своїх частин, де продовжують службу”, – розповідає командир. мобільного військового шпиталю Роман Кузів.

Ведучий хірург шпиталю Віктор Вовга каже, що найчастіше надходять бійці з кульовими пораненнями та травмами, отриманими внаслідок вибухів мін та снарядів.

“Були бійці з пораненнями живота, грудної клітини, кінцівок. Завдяки тому, що у нас є діагностичне обладнання, вдається проводити мініінвазивні оперативні втручання з меншими обсягами, що прискорює одужання військовослужбовців та повернення їх до ладу, до життя”, – каже лікар.

Іноді до шпиталю до військових лікарів звертаються і місцеві жителі. Військові можуть їм допомогти, коли є необхідність термінового втручання, щоби врятувати життя людині. Адже найчастіше в містах поблизу лінії дотику немає медиків – вузьких фахівців.

“Найчастіше до нас звертаються із тим, що є гострі стани: гострий живіт, наприклад, тому що вони знають, що у нас є обладнання. Є судинні проблеми – тому що у нас є судинний хірург. Якісь неврологічні проблеми, нейрохірургічні. Знаючи, що тут є військовий шпиталь, люди можуть звертатися до нас”, – продовжує Віктор Вовга.

Залучити медиків на Донбас

Додаткові пільги за роботу в умовах бойових дій – ось що допомогло би залучити громадянських медиків на Донбас.

“На жаль, жодних доплат немає, це питання порушувалося неодноразово на різних рівнях. Медичний персонал не має права носити військові засоби індивідуального захисту. У нас – лише маска та халатик, а каски та бронежилети нам не дозволяються. Хоча Травневе, Гладосове, та сама Жованка – там і можна було б. І теж неодноразово порушувалося питання про статус учасників ООС для місцевих медиків, теж на цю тему жодних зрушень немає. Можливо, якби такий статус тут давали, хтось і приїхав би, принаймні, на період проведення військових дій, можливо, і знайшлися б охочі, знаючи, що потім вони отримають якісь пільги”, – каже Валерія Леонова.

Але залучати кадри змушені тим, що мають: зарплата, як скрізь, і тимчасове житло. Охочих небагато.

“Тут комфортне житло, транспорт, перспектива навчання, стажування (можливо, навіть за кордоном). На підставі контракту ми виплачуємо досить високу заробітну плату, без декларації, відразу, зі старту. Ну, і, в принципі, далі обговорюється, за бажанням, ми, можливо, ще якусь “плюшку” йому вигадаємо”, – продовжує сімейна лікарка.

Із нового року анонсовано підвищення заробітної плати.

“Обіцяні 20 тис. грн лікарям та 13,5 тис. грн медсестрам. Умови тут для життя також готуються, Світлодарська Військово-цивільна адміністрація (ВЦА) ухвалила програму так званих місцевих стимулів, і забезпечуватиме спеціаліста житлом; якусь, можливо, ще допомогу на зразок підйомних, транспорту надавати. Можливості ми маємо. Немає бажання у моїх колег сюди їхати”, – каже Валерія Леонова.

Двадцятирічна Ксенія – одна з тих, хто хотіли приїхати на Донбас. І цього року вона вперше тут. Але не як громадянська медикиня, а як військова. Ксенія покинула медичний коледж та підписала контракт зі Збройними силами України. Каже, хотіла почуватися корисною. У громадянській медицині їй цього не вистачало.

Упродовж року в армії, зізнається Ксенія, вона навчилася більше, ніж протягом двох років у коледжі.

“Щонайменше, те, що в програму на громадянці – постановка катетеру навіть не входить у медичному. Тобто якщо ти приходиш на практику до лікарні, дякую, що вона була з першого курсу, тобі можуть показати самі працівники, якщо ти їх просиш”, – каже Ксенія.

Вона вже отримала свій перший бойовий досвід – врятувала життя товаришу за службою.

“Це було кульове поранення. Надходить дзвінок з інформацією, що один “трисотий” (поранений, – ред.). Нічого більше. І ти біжиш – уночі, наосліп. Ти біжиш, спотикаєшся, повзеш, бо важко з бронею встати. Добігаєш, бачиш, секунда ступору, що це не чужа людина… Роби, що знаєш, не нашкодь… Розрізали, зняли одяг, затампонували рану, і саме цієї миті прибігли медики, перев’язали, внутрішньовенка, евакуація. Я пам’ятаю початок і потім – що вже все. Нічого більше. І потім ти повертаєшся з таким самим ступором: що сталося? Усвідомлення прийшло потім: що сталося”, – розповідає вона.

Коли закінчиться контракт, Ксенія хоче повернутись додому, щоби навчати дітей медицині.

З кожним роком все більше молодих медиків вважають за краще йти до армії, де вони можуть отримати гідну оплату праці та додаткові пільги. Громадянська медицина в районах Донбасу, які заведено називати “сірою зоною”, тримається виключно на плечах ентузіастів.

Тут вирішальним чинником є державна підтримка. Серед цілком реальної небезпеки громадянські медики борються з незворотністю, намагаючись подовжити життя тим, хто залишився “у тіні” – між миром і війною. Хто змінить цих відчайдушних лікарів, і коли вулицями Зайцева та Травневого можна буде проїхати без страху, – питання часу. А час тут – дуже цінується.