Росія привласнює Донбас: історія викрадення

Рада Державної думи Росії ухвалила рішення розглянути у лютому 2022 року звернення до президента Росії Володимира Путіна про визнання так званих Донецької та Луганської “народних республік”.

Про це повідомляє UA із посиланням на StopFake.

Над питанням інтеграції тимчасово окупованого Донбасу Москва працює давно і поступово створює для цього юридичний та економічний ґрунт. Взяти Донбас під свій вплив – ідея для Росії не є новою, вона мріє про це ще з моменту проголошення незалежності України. Для цього в 90-х роках Кремль намагався використовувати масштабні протести шахтарів, що виникли тоді, в “нульових” – підтримати проросійських політиків на “сєвєродонецькому з’їзді за відділення” і провести “референдум про республіки”, а в 2010-х – забрати Донбас силою. Наприкінці минулого року в російській Думі озвучили новий план: щоб приєднати Донбас до Росії, необхідно визнати незаконним акт Ради народних комісарів від 1922 року, який нібито приєднував Донбас до України. Методи різні, але ціль завжди стояла одна. На тлі заяв Кремля проаналізуємо, як Росія намагалася забрати Донбас – від моменту після проголошення Україною незалежності до наших днів.

“Повернути під контроль”

Після розпаду Радянського Союзу та невдалих спроб створити нове політичне об’єднання разом з Україною Росія не полишила своїх імперських амбіцій. Їхня реалізація була б неможливою без України – для цього її необхідно було повернутися під свій контроль – цілком або частинами. Проте проголошення незалежності України, потім референдум, який підтвердив цей факт пізніше у 1991 році, а також внутрішні економічні та політичні проблеми в самій Росії залишили Москву не “при справах”. Принаймні на якийсь час.

Жителі Луганської та Донецької областей відіграли не останню роль у розвалі Радянського Союзу та становленні незалежної України. У липні 1989 року напередодні розпаду Радянського Союзу на Донбасі почали масово протестувати шахтарі. Одними з основних вимог було покращення умов праці та підвищення заробітної плати. Тоді до них звернувся президент СРСР Михайло Горбачов та запросив на переговори до Москви, де їхні умови тимчасово задовольнили. Проте навесні 1991 року вони знову оголосили страйк. На цей час список вимог розширився, він містив вже і політичні вимоги: відставку Михайла Горбачова, розпуск З’їзду народних депутатів СРСР та конституційне оформлення Декларації про державний суверенітет України.

Всеукраїнський референдум, що підтверджує Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, цілком відображав настрої шахтарів та інших мешканців Донбасу. На запитання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?” більше 83%, які взяли участь у голосуванні мешканців Луганської та Донецької областей, відповіли ствердно. Проте проголошення незалежності України не вирішило економічних проблем, що назріли за останні роки існування СРСР. Зростання цін, низькі зарплати, погані умови роботи – далеко не весь список проблем, які змушували шахтарів Донбасу практично всі 90-ті страйкувати – тепер уже у новій незалежній країні. Здавалося б, протести шахтарів – це наразі внутрішні проблеми самостійної України. Але вже у 90-х Кремль намагався скористатися консолідованим рухом шахтарів Донбасу та поганою економічною ситуацією в Україні для досягнення своїх цілей щодо збереження впливу. У всякому разі, так тодішній стан справ бачив другий президент України Леонід Кучма.

У розсекречених документах щодо зовнішньої політики США адміністрації 42-го американського президента Білла Клінтона є ціла низка документів, які стосуються Леоніда Кучми. Один із них – розшифровка розмови Кучми та Клінтона 21 лютого 1996 року в Овальному кабінеті (кабінеті президента США у Білому домі). З нього ми дізнаємось, що український президент ще тоді бачив наміри Кремля повернути Україну “в структуру російського контролю”. Кучма розповідав Клінтону про економічний тиск з боку Росії, зокрема, “скаржився” на те, що Москва відключила Україну від загальної електричної системи, змусивши використовувати більше природного газу. Це, за словами Кучми, спричинило закриття половини підприємств на той час. Крім цього, Кучма стверджував, що Росія просувала трудові хвилювання в Україні, зокрема, згадував і шахтарські протести.

“Публічно заявляючи про свою дружбу і любов, росіяни роблять все можливе, щоб придушити нас і поставити на коліна. Невеликі затримки у нашій співпраці з МВФ, Світовим Банком та іншими кредиторами лише погіршать наше становище. Росіяни спровокували страйки українських вугільників; вони надіслали представників практично на всі шахти України…”.

Усі ці дії, за твердженням Кучми, він тоді розцінював як наміри Кремля “повернути” Україну.

“Росія хоче, щоб Україна була у складі російської структури управління. Ставлення до Росії сьогодні зовсім інше, ніж просто рік тому. Насправді, ця зміна у відносинах є прямим результатом російської точки зору, що ми (Україна, – ред.) починаємо добиватися прогресу”, – стверджував Кучма.

Звичайно, це зовсім не означає, що за шахтарськими протестами в Україні стояла лише Росія. Цілі та вимоги шахтарів Донбасу Кучма жодним чином не ставив під сумнів, а лише вказував Клінтону про пряму зацікавленість Кремля у нестабільній Україні. Таким чином можна констатувати, що вже в 90-х роках Росія намагалася скористатися населенням Донбасу для досягнення своїх імперських цілей, експлуатуючи економічні проблеми цього регіону.

Варто нагадати, що сказані Кучмою слова у 1996 році: “Росія хоче, щоб Україна була у складі російської структури управління”, не є якимось секретом. Про це Кучма говорив публічно. 2003 року президент опублікував книгу з однозначною назвою “Україна – не Росія”, в якій, крім історичного аспекту, аналізується і становлення незалежної України. У книзі Кучма звертається до російських політиків, які не хочуть розуміти різницю між Україною та Росією.

Ми не будемо аналізувати сам текст книги, скандали, пов’язані з її появою і всі її посили, а зупинимося лише на її головному меседжі, який звучить як: “Україна – не Росія”. Появу цієї книги можна розцінювати як публічний прояв невдоволення української еліти бажанням російських політиків “повернути” Україну.

Сєвєродонецький з’їзд

Донбас пройшов 90-ті, але на зміну їм прийшли нові виклики на початку “нульових”. У новому столітті Кремль знову спробував скористатися політичною нестабільністю в Україні і вкотре прагнув “повернути” Україну чи хоча б її частину – Донбас. За попередніми результатами другого туру президентських виборів 2004 року, перемогу нібито здобув проросійський кандидат Віктор Янукович. Однак результати були поставлені під сумнів громадськістю, як і прозорість та чесність всього виборчого процесу.

Пізніше недовіра до результатів виборів вилилася в протести, “Помаранчеву революцію” та перемогу іншого кандидата – Віктора Ющенка. У відповідь Віктор Янукович і його політичні союзники, включно з російськими, провели “північний з’їзд” депутатів у Луганській області.

Сам з’їзд відбувся 28 листопада 2004 року у Льодовому палаці Сєвєродонецька. На ньому звісно в односторонньому порядку визнали перемогу Януковича. Ще важливішим його підсумком стали заклики відокремити Донбас. Голова Донецької облради Борис Колесніков запропонував створити у разі перемоги Віктора Ющенка “нову федеративну державу у формі Південно-Східної Республіки зі столицею у Харкові”. Звучали й ідеї створити окрему республіку на Донбасі або взагалі приєднатися до Росії, пише Голос Америки. Все це шоу активно підтримувалося Росією: з’їзд особисто відвідав тодішній мер Москви Лужков, який заявив про повну підтримку проросійського кандидата Януковича.

Підсумком з’їзду стало ухвалення резолюції, основним пунктом якої було рішення про проведення 12 грудня 2004 року референдуму в Луганській та Донецькій областях. На ньому мало бути поставлене питання про надання цим регіонам статусу автономних республік у складі федеральної України. Однак тоді, як відомо, далі “резолюції” справа не пішла. Перемогу на повторних виборах отримав Віктор Ющенко, а Янукович разом зі своєю проросійською партією, незважаючи на підтримку Москви, не наважився піти далі.

Як у 90-х, так і у “нульових”, жителі Луганської та Донецької областей не “повелися” на ідеї Кремля взяти Донбас “під російське крило”. Чого не можна сказати про 2014 рік, коли Росія вже відмовилася від ідеї “м’якого повернення” – через референдуми та локальний іредентизм, а вдалася до сили. Тепер Росія може відважитися завершити процес, розпочатий у 1990-х роках, і визнати, створені нею ж, так звані Луганську та Донецьку “народні республіки” своїми.

Нещодавно Маргарита Сімоньян, головний редактор телеканалу RT, виступаючи в Донецьку, проголосила: “Росія, матінко, забери Донбас додому!”.

Можливо, подібна риторика з боку Кремля та його глашатаїв є лише політичною грою на тлі нарощування військ біля кордону України та ультиматуму щодо нерозширення НАТО. Але незалежно від того, чи наважиться Кремль на відкрите визнання власної окупації Донбасу або так і продовжуватиме її де-факто, варто пам’ятати одне – Росія відразу після проголошення незалежності України завжди шукала можливості або сама створювала їх, щоб “розхитати” і підкорити собі якщо не всю Україну, то хоча би Донбас.

Читайте також: Міфи Кремля про Україну – розбір статті Дмитра Медведєва