Перебуваючи у РФ, я щодня очікую удару з боку режиму: інтерв’ю з дисидентом Олександром Скобовим

Олександр Скобов — політичний діяч, публіцист і письменник із Санкт-Петербурга. За радянських часів значився в дисидентах, зазнавав репресій. Живе в Росії, дотримується антирежимної риторики.

Двічі був звинувачений в антирадянській агітації за участь у виготовленні та розповсюдженні самвидаву. Двічі був поміщений радянським режимом у психіатричну лікарню.

У роки так званої перебудови Скобов брав участь у діяльності Демократичної спілки, за що 1988 року зазнав обшуку у “справі № 64” — останній справі за ст. 70 в історії СРСР, яку було закрито 1989 року у зв’язку зі скасуванням З’їздом народних депутатів цієї статті Кримінального кодексу.

У 1990-х працював викладачем історії в школах Санкт-Петербурга. Автор кількох навчальних посібників з історії Росії. З початку першої чеченської війни — активний учасник антивоєнного руху, автор низки антивоєнних звернень. Противник війни в Україні з 2014 року.

Член партії “Яблоко” та Об’єднаного громадянського фронту.

Як це — залишатися голосом російської опозиції, не виїжджати з країни? Чому сам факт перебування в Росії надає словам більше ваги? І хто насправді зруйнує режим у Кремлі — людина всередині країни чи за кордоном? Чим корисний бунт приватної військової компанії “Вагнер” у боротьбі з путінізмом? В ексклюзивному інтерв’ю телеканалу FREEДОМ про свій шлях боротьби з режимом розповів ОЛЕКСАНДР СКОБОВ.

Читайте також: Путін веде Росію до неосталінізму — в країні воскрешають культ диктатора і переймають його практики (ВІДЕО)

Опиратися режиму можна хоча б своєю безучастю

— Чому ви не їдете з Росії?

— Сам факт того, що я перебуваю в Росії, надає більшої ваги моїм словам, і цим я сподіваюся просто завдати більшої шкоди моєму противнику — путінському режиму.

— Як це бути дисидентом у країні, яка готова поглинути людину буквально за позначку “подобається” в соціальній мережі?

— Я не буду вдавати, що це нічого не варте. Я щодня чекаю, що система проявиться і що-небудь мені зробить. Але я це вважаю своїм обов’язком, своєю місією, хоча б у такий спосіб протидіяти системі.

— Як ви ставитеся до воєнізованої боротьби проти режиму?

— Я вітаю будь-які форми боротьби з цим режимом.

Я переконаний, що кремлівський режим буде зломлений аж ніяк не мирними протестами і критикою, а збройною силою. Але я вважаю, що і якісь мирні протести, і публічна критика режиму можуть зіграти допоміжну роль у цій боротьбі.

— Що робити росіянину, який живе на території РФ і не знає, що йому робити? Що ви можете порадити?

— Щонайменше не брати участі в очевидній гидоті — у виправданні агресивної війни, у якихось кампаніях із пресингу незгодних. Наприклад, в освітніх і наукових установах зараз все більше відбуваються доноси і звільнення.

Причому до цієї діяльності режим намагається залучити якомога більше людей, які самі до репресивної машини не мають стосунку. І перед багатьма людьми просто виникає вибір: або на це погоджуватися, або ризикувати втратою хорошої роботи, хорошого місця.

Російське суспільство знайшло виправдання кровожерливості путінського режиму

— Якщо посилатися виключно на дані видання “ОВД Инфо”, близько 20 тисяч справ було відкрито за 2020 рік щодо протестувальників у РФ. Загалом у масштабі держави, яка налічує понад 140 мільйонів людей, кажуть, що це крапля в морі. Чи згодні ви з таким описом протестного руху в Росії?

— Загалом, згоден. Якби російське суспільство було іншим, воно знайшло б якісь форми вираження своєї незгоди. Це, до речі, не обов’язково вихід на вулицю, пікети, якісь демонстрації, мітинги, які вже давно в Росії є вкрай небезпечними для їхніх учасників.

Це було очевидно ще до початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну — під час мітингів на підтримку заарештованого Навального. Але коли суспільство по-справжньому не приймає політику влади, воно знаходить масу способів якось це продемонструвати. Не обов’язково просто на вулиці.

Мене пригнічує холуйська поведінка більшої частини так званої культурної еліти Росії, яка могла б із набагато меншими ризиками, ніж пікетувальники і демонстранти, висловитися, продемонструвати своє неприйняття агресії Кремля. Але більша її частина вважала за краще або відмовчуватися, або пристосовуватися і знаходити виправдання агресивній війні.

Це пригнічує, і це соромно для громадянина Росії. Я не хочу відокремлювати себе від російського суспільства, від російської культури. Я в будь-якому разі залишаюся її носієм. Але за це просто соромно.

— Деякі політики кажуть, що в Росії скоро вибори, а отже, громадяни можуть показати своє “фі” Путіну і його холуям. Як ви прокоментуєте це?

— Якби справді в більшості російського суспільства був реальний протест проти агресивної війни, то він справді міг би висловитися, зокрема навіть через вихолощені, вбиті режимом так звані електоральні процедури.

Але більшість російського суспільства дозволила себе переконати в тому, що агресивна війна виправдана, що брати чуже можна, що нападати на сусіда можна. Тут не настільки цікаво, які вони цьому знаходять виправдання, але вони це роблять. На жаль, можна сказати, що більшість російського суспільства сьогодні — фашистське суспільство.

— Більшість російських соціальних груп говорять про те, що переважна кількість росіян підтримує війну РФ проти України і Путіна. Із цією тезою ви згодні?

— У загальному плані так. Інша річ, що в цій більшості багато хто підтримує війну пасивно, просто пливуть за течією.

Людей, які заряджені на агресію, на жагу домінування і світового панування (а путінізм — це претензія на світове панування), не дуже багато. Набагато більша кількість людей просто пливе за течією і знаходить виправдання діям режиму.

Кремлівські еліти прагнуть до терору 1930-х років

— Чи доречно порівнювати між собою два режими — сталінський і путінський?

— Безумовно, такого страху і терору, які були під час сталінської “великої чистки” в 1937-1938 роках, зараз немає. Але є інше.

Якщо брати за кількістю політв’язнів, сьогодні в Росії політв’язнів уже більше, ніж було перед горбачовською перебудовою в Радянському Союзі.

І терміни за політичними статтями дають більше, ніж давали дисидентам на вильоті радянської влади. Тобто відбувається рух у напрямку до посилення політичних репресій і терору.

При цьому я пам’ятаю КДБшників кінця 1970-х — початку 1980-х років, які щиро дуже пишалися тим, що вони не такі, як НКВСшники 1930-х років. Вони за кожної слушної нагоди намагалися цим тицьнути носом, що “а ось ми тепер такі і відрізняємося від тих, про яких ви любите розповідати”. І для них було значуще, що вони стали більш цивілізованими, культурними тощо. Вони загалом соромилися звірств 30-х років.

Нинішня правляча еліта заряджена в зовсім інший бік. Кремлівські пропагандисти волають, що треба повернутися до практик сталінського часу.

Суспільство відходило від цього важко, складно, але все ж таки рухалося до більшої цивілізованості. А в нинішньої російської еліти буквально руки сверблять усе це зламати і відкинути. Наскільки практично вони зможуть далеко зайти, ніхто передбачити не може.

— Тоді, може, розстріли — це наступний етап?

— Скасувати мораторій на смертну кару сверблять руки дуже давно у великої кількості представників керівної еліти. Я не можу передбачити в деталях, коли і наскільки далеко це зайде. Але те, що це висить сокирою в повітрі, абсолютно очевидно.

У пізньорадянської еліти, зокрема й у тієї її частини, яка була пов’язана з репресивною машиною, був якийсь сором. У сучасної еліти немає ніякого сорому.

— Кремль переслідує, зокрема й опозиційних діячів мистецтва. Нещодавній випадок — визнання іноагентом Бориса Гербенщикова. Невже репресивна машина боїться музикантів?

— Про те, що путінський режим еволюціонує в бік класичного тоталітарного, я писав дуже давно. Знову-таки, більшість нашої прогресивної громадськості — спостерігачів, експертів, учених — продовжували говорити про те, що немає нічого страшного, це гібридний, але не страшний авторитаризм. Так, є неприємні речі, але це точно не тоталітаризм. Так, це сповзання відбувалося повільно, поступово.

У чому не відмовиш путінському режиму і підручним Путіна — вони вміють варити жабу поступово. Але підготовка до цього йшла давно: незліченні заборонні закони, які ухвалювала Державна Дума, розставляючи репресивні кілочки, кожен з яких окремо не здавався таким уже страшним. Але потім вони утворили той частокіл, через який просто не пройти будь-якій людині, яка намагається займатися опозиційною діяльністю.

Пригожинський заколот дає надію

— На вашу думку, чи змінив щось невдалий заколот Євгена Пригожина і в контексті цілісності режиму, і в контексті репресивної машини? Адже вона досить завзято досить серйозно реагує на будь-які виклики. Взагалі, що показав цей марш?

— Він показав, що не дуже значний озброєний загін може таке зробити, і у величезній силовій машині режиму не знаходиться достатньої кількості людей, які хотіли б йому протидіяти. Зараз сперечаються про те, чи співчували пригожинському заколоту в силових структурах усередині РФ — чому йому ніяк не протидіяли? Можливо, йому безпосередньо не співчували, але лізти захищати Кремль теж не рвалися. Ось у чому справа.

Силові структури — і Росгвардія, і ФСБ, і ФСО, і якась частина армії, яка залишається всередині країни — не горіли ентузіазмом у це вплутатися. Тому у дуже багатьох гравців може виникнути велика спокуса це повторити.

— Що послужило мотивом для Пригожина, щоб піти проти Путіна?

— Я думаю, це була неоформлена, неструктурована в якусь чітку громадянську позицію нелюбов до начальства і правлячої еліти. Озброєні чоловічки, які з’явилися на вулицях Ростова, насамперед, сприймалися як люди, які пішли розганяти начальство, еліту.

Навіщо? Чому? Що далі за цим послідує? Прості люди про це задумаються пізніше, але не в перший момент. У них була чисто імпульсивна реакція — симпатія до людей, які йдуть розганяти еліту.

Набагато серйозніше питання — їхнє ставлення до війни — чи хочуть вони продовжувати цю війну, чи вони хочуть її закінчити? І тут, я думаю, теж досить неоформлена думка, каша в голові у дуже багатьох росіян.

Не дарма сам Пригожин перед своїм виступом і під час нього використовував одночасно і антивоєнну риторику, і войовничу риторику. Пригожин сам не наважився йти до кінця. По-справжньому революційний сценарій його самого налякав.

Але якби це все-таки отримало подальший розвиток, яку частину своєї риторики він далі розвивав би — питання не визначене. Тому що він про цю війну сказав усе. Він сказав, що на РФ ніхто не збирався нападати, що це головний пропагандистський аргумент на захист путінської агресії.

Він сам розповів, що вони накоїли в Україні. Один крок залишався до гасла “Геть війну!”. Але він не міг зробити таку заяву. Одночасно він і інші сигнали посилав — якщо вже вплуталися, не можемо ж ми програти, треба якось продовжувати. Тобто він на різних клавішах грав.

Незадовго до свого виступу Пригожин розповів, як він узагалі цю війну сприймає. Він говорив дуже зрозумілою, простою народною мовою — для нього це традиційна, архаїчна розбірка.

А для керівної еліти це не так. У Кремлі — справжнісінькі ідеологізовані маніяки, для яких війна — це екзистенційна остання битва проти західного лібералізму. Тому, якщо сподіватися з кимось домовитися, скоріше, це можна буде зробити з такими бандитами як Пригожин, а не з Путіним і його найближчими підручними.

Пригожин — бандит, але не маніяк. А ось ті, хто сидять у Кремлі — реальні маніяки, з ними ніякої домовленості не може бути.

Читайте також: Путін намагається КДБшним способом контролювати “Вагнер”, — Маломуж