Додому після тортур та вбивств в Україні: якими повертаються російські військові, обговорюємо з експертами

Російські військові використовують насильство проти цивільного населення в Україні — доказами цього стали Буча, Ірпінь, Херсон та інші населені пункти, де побували окупаційні війська. Світ уже неодноразово вразили історії очевидців, колишніх полонених і записи відеокамер — окупанти ставляться жорстоко як до людей, так і до тварин, розстрілюють цілі господарства не лише заради харчування, а й заради забави. А українські правоохоронці продовжують знаходити у звільнених містах та селах докази, що вказують на те, що російські військові облаштовували там місця тортур.

Особливу роль відіграє сексуальне насильство. Українські та міжнародні слідчі розслідують десятки справ, в яких жертвами стали жінки, чоловіки та діти різного віку. Британський адвокат Вейн Джордаш розповів виданню Reuters, що є докази планування сексуального насильства при вторгненні в Україну. Джордаш допомагає українським спеціалістам у розслідуванні військових злочинів окупантів. Досліджуючи факти зґвалтувань російськими військовими північної частини Київської області та інших територій, він дійшов висновку про планування сексуального насильства “на більш систематичному рівні”.

Все в сукупності — військові злочини, які вчиняють конкретні люди, не завжди чекаючи на дозвіл і вказівки від командира. Вони — чиїсь чоловіки, батьки, сини і навіть чиїсь діди.

Про те, що чекає на російське суспільство після повернення військових злочинців додому і що штовхає цих людей робити нелюдські вчинки в Україні, журналісти телеканалу FREEДOM поспілкувалися з гостями студії.

Олег Чабан, психотерапевт

— Зброя — це влада, влада — контроль. З’являється псевдовідчуття всемогутності. Людина створюється хибне уявлення себе. З війни російські військові повертаються злочинцями із вседозволеністю.

Те, що відбувається зараз, називається колективною травмою. В Україні її також переживають. Але менше вивчають колективну травму агресора — тих, хто вбивав та ґвалтував. Хоча такі роботи є. У цієєї травми немає закінчення, вона триває дуже довго. Тобто зміна генотипу передається далі. Іншими словами, це буде і покарання вже дітей, які нічого навіть, можливо, не знатимуть про цю війну.

Усвідомлення того, що відбувається в Росії, трапиться тільки з появою великої кількості людей, в тому числі, що побували в полоні. Сім’ї будуть передавати іншим сім’ям про те, що це за лихо під назвою війна.

Населення України страждає значно більше. Москва може пити, їсти і влаштовувати якісь шоу. Але війна так само в головах росіян, поки самотніх, але їхня кількість зростатиме. Так само було у повоєнній Німеччині.

Уявляєте скільки з’явиться інвалідів? Після Другої світової війни нещасних інвалідів відправляли подалі з Москви, щоби яскравий образ країни-переможниці не затьмарювати. Для людей створювали спеціальні відстійники, відправляли на схід ешелонами і так далі. Столиця мала сяяти.

Не варто забувати про посттравматичний стресовий розлад. Яскравий приклад — це флешбеки, картинки, які миттєво накривають тебе з головою. Ось ти їдеш у тролейбусі і десь почувся вибух — лопнуло колесо автомобіля, а ти вже живеш війні. Тому куди б людина з ПТСР не переміщалася, ця штука зберігається з нею тривалий час. А потім слідує, що людина намагається врятуватися транквілізаторами, але під рукою тільки пляшка горілки. Ось і починає заливати. І тоді знижується контроль над тим, що можна, а що не можна, чого достатньо, а його ні. Це дуже складна річ. Відпочинок у Туреччині у таких випадках не допомагає.

Євген Дикий, вчений, ветеран батальйону “Айдар”

— Якби ми мали справу з адекватним противником, то, швидше за все, цієї війни просто взагалі не було б. Тому що ця війна спочатку виникла через те, що керівництво Російської Федерації живе у своєму окремому світі, в абсолютно іншій системі спільних цінностей, добра і зла.

Якщо у військовому керівництві готові покласти 200 тисяч своїх солдатів. Плюс ще неабияка кількість інвалідів, які тривалий час відновлюватимуться. Тобто, в принципі, на якийсь час узагалі з життя буде вилучено, грубо кажучи, півмільйона людей. Але, зважаючи на все, для Росії ці цифри ні про що не говорять. Вони, мабуть, уже живуть у такій історичній реконструкції, почуваються десь у Другій світовій та починають уже мислити категоріями, якими мислили Сталін, Жуков. Коли, наприклад, на одну київську операцію спокійно могли покласти трупами 300 тисяч червоноармійців і це нікого не бентежило. Тобто вважалося цілком нормальною ціною за те, щоб взяти Київ конкретно до 7 листопада. Тобто вони вже, в принципі, готові не рахувати втрати. І це створює, звісно, ​​для нас проблему. Це означає, що нам доведеться утилізувати значно більше ворогів, ніж вже вдалося утилізувати. Ми змушені знищувати їх до того часу, поки цей контингент остаточно не зламається і не втекатиме з нашої землі.

Іван Чувіляєв, прес-секретар фонду “Идите лесом”

— Будь-який статевозрілий чоловік старше 17 років, я думаю, чудово розуміє, що армія це одна з тих державних структур, які займаються репресіями і, власне, є інструментами придушення та приниження людської гідності. Іншої функції вони не мають. В армії в руках величезний репресивний апарат, величезна кількість офіцерів, які можуть безкарно знущатися з гігантської кількості людей. На сьогоднішній день це ніякі не 300 тисяч людей, як ви розумієте, а набагато більше.

Якщо говорити про дезертирство та страту, то тут працює страх. Усі бачили відео із стратою члена ПВК Вагнера Євгена Нужина за допомогою кувалди. Тепер кожен російський військовий, який не хоче воювати і до нас звертається, на слова про полон відповідає: “Ні, ніколи”. Тепер вони найбільше у світі бояться, що їх видадуть назад і вони знову якимось чином потраплять до рук російської армії. Там їх буде страчено абсолютно поза законом, буде дозвіл на розправу.

Ніхто не хоче вмирати. Очевидно, що мобілізація ні в кого не викликає захоплення серед тих, кого вона стосується. Питання, на якому етапі вони починають робити якісь зусилля, щоб уникнути мобілізації? Хтось робить зусилля ще на етапі безпосередньої мобілізації, пише нам на гарячу лінію. Хтось звертається до нас із військкомату, і звідти ми їх витягуємо, допомагаємо писати заяву на альтернативну цивільну службу. Хтось розуміє, що він не хоче брати участь у цій війні, тільки-но потрапивши на фронт. Тут все набагато складніше і набагато важче, звичайно.

Читайте також: Пригожин робить усе, щоб “гарматного м’яса” було достатньо, — Ягун про ситуацію на фронті на Донбасі

Андрій Курков, український письменник

— На початку лютого 1918 року (період Української Народної Республіки — ред.), Червона армія під керівництвом генерала Муравйова настає на Київ. Причому наступ йде з того ж боку, з якого наступала російська армія 24 лютого. У ті роки центр Києва обстрілювали з гармат, поставлених у Святошин Червоною армією, а зараз вони сюди стріляють ракетами. Тож у принципі жорстокість у Бучі повторює жорстокість Червоної армії при нападах на Київ.

Чотири рази Червона армія захоплювала Київ із 1918 по 1921 рік. І завжди з величезною жорстокістю, розстрілами, вбивством цивільного населення. Тобто, це вже було. І ми бачимо, що моральна планка зникає у російських солдатів, коли вони йдуть убивати сусідів. Їм все одно когось вбивати.

Ті, хто виживе, понесуть війну додому. Але це звичайна справа. Для нас якраз серйозніше те, що й у нас війна залишиться — у житті і в думках, і в головах, і в досвіді, коли вона закінчиться. Тобто і в нас вона стрілятиме і вибухатиме захованими гранатами. Але чисто статистично, більше постраждає той бік, у якого більше солдатів повернеться додому з війни.

Михайло Шейтельман, письменник та політтехнолог

— Я не вірю, що жорстокість російських військових зумовлена генетикою. Це все природне виховання. Тобто будь-яке покоління можна виховати інакше. Нинішнє покоління росіян виховано так. Взагалі такого рівня садизму, звісно, у Радянському Союзі не було, як зараз у росіян це заведено. Вважається нормальним, що у поліцейських дільницях усіх затриманих обов’язково катують, обливають окропом тощо. І вони проти цього не протестують. І так, як заведено в Росії, вони поводяться в Україні.