“Мир можливий лише в результаті перемоги”, – переконані воїни з передової (ФОТО)

Фото UATV

Кожного дня – обстріли. Ворог регулярно провокує бійців Збройних сил України на вогонь у відповідь. До того ж робить це із забороненої Мінськими домовленостями зброї. А потім, якщо дочекається відповіді, за допомогою російських пропагандистських медіа показує цілому світу спотворену інформацію, ніби Україна стріляє першою. Наші захисники це знають і тому відповідають у випадку крайньої необхідності й тільки за командою керівництва – якщо життю і здоров’ю особового складу загрожує небезпека.

У районі авдіївської промзони (Донецька область), де побували журналісти UATV, ворожий опір тримають бійці однієї із механізованих бригад ЗСУ. Тут регулярно чути обстріли зі стрілецької зброї. Для наших армійців вони цілком звичні. Хлопці навіть на слух можуть визначити, з яких позицій стріляє ворог і куди.

“Пригніться нижче, бо ви дуже високий. Ще нижче…”, – не просить, а буквально наказує піхотинець, який супроводжував нас на “нульових позиціях”. І ми з колегою Ігорем автоматично виконуємо цю вказівку. Пересуватися в окопах не так легко,  як могло здатися на перший погляд. А особливо, якщо ви під два метри заввишки. Втім, окопи високі та надійні, тому ми швидко й безпечно дістаємося до хлопців, які тримають оборону на опорних пунктах.

“Чуєте, стрілковою зброєю працюють. Але не хвилюйтеся, тут з нами ви у цілковитій безпеці, – говорить замість привітання боєць із позивним “Вован”. І попри те, що на “нульових” позиціях перебуваю вперше в житті, страху дійсно немає. Коли знайомишся з піхотинцями, відчуваєш їхній бойовий дух і готовність боротися за Україну до кінця, розумієш, що поруч дійсно професійні та принципові люди, які ані кроку не відступлять назад.

Воїн ЗСУ із позивним “Вован”

27-річний “Вован” родом із Миколаєва. Брав участь у проведенні Антитерористичної операції у 2015 році в Пісках. Потім демобілізувався, але, працюючи кондитером у мирному місті, увесь час думав про хлопців “на передку”. Зрештою, вирішив знову піти до лав ЗСУ і зараз служить за контрактом – у промзоні, на “нульових” позиціях, буквально у кілька десятків метрів від окопів бойовиків “ДНР”.

“Вован” залюбки розповідає про свою дружину і маленького синочка Гліба, каже, що дуже за ними сумує. Але готовий повернутися додому тільки після перемоги. “Власне, я тут стою, і стоятиму до останнього, щоб ніяка наволоч з того боку не прийшла в моє рідне місто. Щоб моя сім’я жила в мирі та спокої. Ми ж, українці, ніколи не здаємося…”.

За кілька годин перебування на передовій ми знайомимось із багатьма українськими захисниками, але саме “Вован” мене вразив найбільше. Можливо, через свою щиру посмішку та відверту розмову, але, скоріше за все, – через історію сина Гліба, який лише на кілька місяців старший моєї дитини. Ми побудемо в зоні проведення ООС кілька днів, покажемо реальну ситуацію на фронті, познайомимо наших глядачів з героїчними (а вони направду дуже часто просто неймовірні) історіями захисників і… поїдемо додому, у мирний Київ. А 27-річний “Вован” залишиться “на нулі”, та продовжуватиме захищати спокій і мирне дитинство не тільки свого Гліба, а й мого Романа. І мільйони таких же наших дітей, які народилися у воюючій Україні.

У розмові “Вован” майже відразу пропонує перейти на “ти”. А ще просить передати прохання українським журналістам більше писати і знімати на фронті, адже “вже за 20-30 кілометрів від бойових позицій – майже всі забули про війну”.

“Я тут вже 4 місяці, – продовжує “Вован”. – Були відносно спокійніші періоди, а були загострення. Це – війна. І власне про те, що вона продовжується, на мою думку, мирна частина України не повинна забувати. Я не говорю, що всі як один мають йти на фронт. Але кожен у своїй маленькій справі повинен рухати країну до норми, до миру, який можливий лише в результаті перемоги”.

За словами бійця, на авдіївській промзоні наші військові регулярно фіксують, як “ворог приганяє важку техніку”, “здійснює ротацію” і “практично щодня провокує ЗСУ на відкриття вогню”.

“Наші позиції з ворогом – відносно близько. Настільки, що вони, буває, навіть щось нам вигукують. Звісно, ми не відповідаємо й не реагуємо не ці провокації. Але фіксуємо, що дуже часто “привіти” з нецензурною лексикою нам передають люди з іноземними акцентами – росіяни, чеченці, абхази… До речі, прапори їхні регулярно на ворожих постах висять, – говорить боєць і запрошує підійти до труби спостереження. – Ось, подивіться сюди, бачите дорогу в кількох десятках метрів від нас? От вони виїжджають на цю дорогу і “торгують обличчям”, знову провокуючи нас. А ще – дуже часто обстрілюють із мінометів, які прилітають з окупованої Ясинуватої. Місто звідси всього у чотирьох кілометрах. Звісно, ми не відповідаємо, бо ворог обстрілює з кварталів, де проживають мирні люди. Більшість із них зомбовані пропагандою. І про це треба відверто говорити. От, наприклад, я у вільний час слухаю їхнє радіо, і чую, що “укри” за минулу добу стільки-то разів обстріляли мирних людей”. І говорять про нас, про нашу “промку”. Хоча ми жодного разу не стріляли. Тобто, вони просто вигадують, а люди вірять. Інколи чую таку дурню, що на вуха не налазить. Наприклад, що ми з “Градів” гатимо. Ми слухаємо і сміємося, бо тут, на війні, все бачимо на власні очі”.

Вадим ЛУБЧАК, UATV