День захисника України: UATV підготував портретні історії героїв з передової (ФОТО)

Фото із сайта mil.gov.ua

Хто вони – Українські Захисники? Звідки родом, яку мають освіту, що мотивувало піти на фронт? Зрештою, заради чого і кого щодня, ризикуючи своїм здоров’ям і життя, стоять на лінії вогню?

Історії військовослужбовців ЗСУ були записані на “нульових позиціях” в Донецькій області – в авдіївській промзоні, довкола прифронтової Красногорівки, на лінії фронту у районі Новотроїцького, поблизу частково окупованого селища Зайцеве, яке бойовики регулярно обстрілюють, і неподалік Волновахи.

Таких історій – десятки тисяч. Деякі з них – у чомусь схожі, але насправді – кожна розповідь бійця – це окремий важливий “пазл” загальної “мозаїки” новітньої історії боротьби України.

Зі святом вас, Українські Захисники!

Фото UATV

“У НАС ТАКА ПРОФЕСІЯ – ЗАХИЩАТИ БАТЬКІВЩИНУ”

ВЛАДИСЛАВ, військовослужбовець ЗСУ:

 – На війні з початку 2016 року. Родом із Чернігівської області, конкретніше – з міста Новгород-Сіверський. До того, як на нас напав ворог, я був професійним футболістом, грав у чемпіонаті України. Якось після випуску з дитячо-юнацької спортивної школи зрозумів, що треба захищати честь країни не лише на футбольному полі, виконуючи гімн України, та граючи за свою команду, а й робити щось більше. Наприклад, потрібно трохи тут, на передовій, допомогти хлопцям. Саме це мене й мотивувало – вже третій рік воюю.

У мене тато воював, також вітчим по мобілізації воював… Тепер моя черга (посміхається).

Знаєте, не раз помічав, як молодь, мої ровесники, проводить час дома, – багато пиячать, просять у батьків гроші, ніде не працюють… Я вирішив, що такого для себе не хочу. Я можу себе реалізувати, і при цьому – допомогти країні. Я хочу, щоб близькі та рідні мною пишалися. Коли увечері вмикав телевізор і дивився зведення з АТО про те, скільки наших хлопців загинули, захищаючи Україну, постійно ловив себе на думці – чому я не там, чому не допомагаю?

Ми зараз з вами в Україні. Так, тут тимчасово “нульові позиції”. Але це наша країна, і там, за моєю спиною, – вона теж далі продовжується. Всі ці фейкові так звані республіки скоро зникнуть. І ми, ЗСУ, обов’язково свої землі заберемо. Бо в нас така професія – захищати Батьківщину.

На війні я знайшов другу сім’ю. Це не порожні слова. У нас з хлопцями одні завдання, ми прагнемо до однієї мети. І ми – абсолютно довіряємо одне одному. Без довіри на фронті ніяк. Натомість, коли повертаюсь додому у відпустку, розумію, що багатьом колишнім знайомим важко довіряти… Перші запитання, що виникають в однолітків під час зустрічі, – “а ти що дійсно бачив бойовиків?”; “ти їх вбивав?”, “там дійсно ще продовжується війна”? Мене такі запитання дратують. Ми вже не в дитячому садочку і не граємось на майданчику. Всім, хто думає, що на сході “вже закінчилась війна”, або вона “якась не така” – раджу прийти у військкомат і попроситися на фронт.

Фото UATV

“ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ – ЦЕ ГОТОВНІСТЬ ВІДДАТИ ЗА НЕЇ ЖИТТЯ”

ГЕОРГІЙ, військовослужбовець ЗСУ:

– Народився і живу в Полтавській області. Це, як і увесь Донбас і Крим, – Україна. Тому прийняв для себе золоте правило: якщо я народився в Україні, живу в Україні, то й воювати буду тільки за Україну, і обов’язково – до перемоги!

На війні вже чотири роки. Не ми прийшли на їхню землю, а ворог вирішив спробувати захопити нашу країну. Йому це не вдалося і ніколи вдасться. Моя історія нічим не відрізняється від десятків тисяч інших військових. Коли почалася війна, сам вирішив прийти у військкомат, підписав контракт, попросився на фронт… Коли кажуть, що в нашій країні помер патріотизм, я відповідаю, що це неправда. На фронті – більшість патріотів України. Тут всі – захисники, що стоятимуть на смерть, але не зрадять присязі на вірність українському народові! Це і є любов до Батьківщини – готовність віддати за неї життя. Я, як і інші, стою тут за своїх дітей, за близьких та рідних…

Вогонь зі сторони противника ведеться постійно. Вони регулярно порушують всі можливі домовленості. Ми знаємо проти кого конкретно воюємо. Нас обстрілюють професійні кадрові російські військові – б’ють сильно і прицільно, у них регулярно працює техніка, яку пригнали з РФ. Повторюсь, не ми прийшли на їхню землю, не ми почали цю війну, але саме нам потрібно її завершити. Ми завжди готові дати адекватну відповідь ворогу – і даємо!

Фото UATV

“НАША МЕТА – ЗАКІНЧИТИ ВІЙНУ І ЗВІЛЬНИТИ ОКУПОВАНІ ТЕРИТОРІЇ”

ДМИТРО, військовослужбовець ЗСУ:

– Мені 32 роки. Родом із Херсонської області. У нас служать хлопці з Донецька й Луганська. І саме ці бійці – приклад для всієї країни: коли ворог прийшов до твого порогу, треба брати в руки зброю і давати йому відсіч. Чому я тут? Відповідь давно для себе знайшов – хочу подарувати мирне майбутнє для моєї 4-річної донечки Насті. І сотень тисяч інших українських дітей. От і все.

Я за освітою іхтіолог, а до війни взагалі працював в агрофірмах. Коли ворог почав агресію, відразу кинувся до військкомату, але так і не зміг пройти в мобілізацію – були ще з юнацьких часів проблеми зі здоров’ям. Та я не зупинявся, тож після трьох поїздок в обласний кардіологічний диспансер таки отримав дозвіл піти в армію. Служу з 2016 року, зараз лише друга ротація. Батьки, брат і племінники розуміють, чому я пішов на війну і підтримують мене. Чимало знайомих – також служать. Знаєте, такий “русский мир”, який тимчасово окупував позиції одразу за нашими опорними пунктами, мені в рідній Херсонській області не треба.

Зараз на бойових позиціях, як бачите, тимчасове затишшя. Але воно часто гірше активних бойових дій. Ворог завжди готовий нанести підступний удар. Днями снайпер противника поцілив у місцевого дідуся, який тут неподалік проживав. У них немає нічого святого.

Дуже багато людей на Херсонщині й узагалі в Україні помилково думають, що зможуть захистити близьких та рідних, коли ворог прийде до їхнього будинку. Але тоді буде пізно. Коли буваю дома, прямо кажу знайомим, що ви своєю мисливською зброєю не проженете БТР чи танк. Це дурня. А просто сидіти дома і чекати, поки хтось за тебе зробить “брудну роботу”, до того ж небезпечну, – це не по-чоловічому.

Наша мета – закінчити війну і звільнити окуповані території. Бо це – Україна, це наша земля і там наші люди. Так, треба прямо говорити, що частина з українців, які проживають на окупованих територіях, перебувають під потужним впливом російської пропаганди, тому, як результат, дехто просто ненавидить Україну і все українське. Та водночас, і в Донецьку, і в Луганську живуть сотні тисяч українців, які чекають на нас. Тому ми обов’язково прийдемо до них і повернемо ці землі.

Фото UATV

“У НАС ЙДЕ ВІЙНА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, СВОБОДУ І СУВЕРЕНІТЕТ”

АНДРІЙ, військовослужбовець ЗСУ:

– У 2014 році прийшла повістка на мобілізацію. З того моменту й почав службу. Пішов захищати рідну землю, бо вважаю, що це справа честі для українців – повернути своє.

Сам родом із Сумської області. Тут, на фронті, познайомився з вихідцями всіх частин країни – від Донецька до Львова, від Сум до Херсона. Ми взяли зброю до рук, щойно виникла така необхідність, щойно покликала країна. Мої близькі та рідні, звісна річ, знають, що я зараз на “нульових позиціях”, але про деталі телефоном не розповідаю. По-перше, не маю права, по-друге, – навіщо їм зайві хвилювання… Ми, військові ЗСУ, знаємо свою роботу і виконуємо її дуже добре. А про деталі поговоримо з рідними після перемоги. Тут скільки всього вже пережив, що не одну книжку можна писати. До речі, про книги – на фронті хлопці дуже багато читають. Читають практично все, що вдається знайти – від художньої літератури, до історичної публіцистики. Але ніколи не бачив, щоб хтось читав про війну. На війні про війну читати нецікаво – часто у книгах все подано дуже наївно.

У 2014 році, коли призивався на мобілізацію, до останнього не міг повірити, що тут, в Україні, йде справжня війна – до того ж – за незалежність, свободу і суверенітет. Коли вперше потрапив у бойові дії – все відчув на собі. Найважче, що доводилося пережити, – втрата в бою побратима. Ми не можемо скласти руки… за жодних обставин. Вже занадто дорого заплатили. Найкраща шана мужності, пам’яті і героїзму полеглих – остаточна перемога.

Фото UATV

“ОПТИМІЗМ І БОЙОВИЙ ДУХ ПОБРАТИМІВ НА ВИСОТІ”

ДМИТРО, військовослужбовець ЗСУ:

Мені 25 років. 2018-го року закінчив Львівську академію сухопутних військ. Щойно відбув випуск і став офіцером – відразу попросився на схід. Дружина і батьки підтримують, розуміють моє рішення.

Насправді, я зі школи хотів бути військовим. А коли почалася війна проти Росії, зрозумів, що це той випадок, коли власне бажання й потреба для країни об’єдналися. Але, якщо чесно, з перших днів на фронті відчув певний брак бойового досвіду. Тому й не соромлюсь просити більш досвідченіших побратимів про допомогу, пораду… Я дуже вдячний викладачам за знання, які вони дали, але тільки тут, в окопах на фронті, можна швидко здобути бойовий досвід, необхідні для війни вміння та навички. Я воюю і продовжую навчатися. А головне – завжди готовий виконати наказ – закріпитися на позиції, відбивати атаки ворога чи йти вперед.

Хлопці на передовій достатньо мотивовані. З цим проблем взагалі немає. Оптимізм і бойовий дух побратимів – на висоті. Чимало чоловіків, як і я, після закінчення війни планують збудувати кар’єру в армії.

На позиціях противника чітко видно прапор “ДНР”, інколи Росії. Ворог пересувається по позиціям у російській формі. Часто проводять провокаційні обстріли. Всі прекрасно розуміють проти кого саме воюють. Розуміють, що ця війна може затягнутися на довго, але готові стояти тут стільки часу, скільки буде потрібно країні.

Вадим ЛУБЧАК, UATV

Прямий ефір