Агенти змін українського війська, або Як воюють ті, кому ледь за 20

uatv
06.12.2019
Фото Анастасії Федченко/UATV 

Вони – ті, хто змінюватимуть Збройні сили України, бо свої життя пов’язують із українським військом. Тому в свої ледь за 20 командують підрозділами і будують військову кар’єру. Вони мріють, щоб усі армійці повернулися додому живими і точно знають, у чому секрет перемоги.

“СПРАВЖНІЙ ОФІЦЕР МАЄ БУТИ ПРИКЛАДОМ…”: 22-РІЧНИЙ ТАРАС ЗІ СТРИЯ КОМАНДУЄ ВЗВОДОМ

Середнього зросту, кругловидий, усміхнений, добродушний. Таке перше враження справляє на мене Тарас. Говорить швидко і не всі слова наголошує правильно, використовує діалектизми, бо родом зі Стрия на Львівщині. Цього року він закінчив Львівську академію сухопутних військ і в званні лейтенанта прийшов командувати взводом у 28-му бригаду імені Лицарів Зимового Походу. Саме тут хлопець проходив стажування у 2017-му, йому сподобалось. Каже, труднощів із тим, щоб порозумітися з колективом, не було.

“Коли прийшов, зрозумів, що треба працювати методом “батога та пряника”, – говорить Тарас. – На дещо можна очі заплющити, але потрібно мати контроль і тримати дисципліну. Нас в академії вчили, що командир має бути розумний. Коли особовий склад бачить, що командир знає і вміє багато чого, він стає авторитетом, бо в нього є голова на плечах”.

Після школи він здобував професійно-технічну освіту, за фахом – слюсар, знає, як полагодити електрику та сантехніку. Сміється, тут його навички не знадобились.

До академії вступив 2015 року.

“Почалася війна, я зрозумів, що країні потрібні хороші офіцери, тому і вступив. Справжній офіцер має бути прикладом для особового складу, – продовжує Тарас. – Потрібно самому показувати, як робити, не потрібно кричати на людину, якщо вона чогось не знає, потрібно її навчити, тоді вона розуміє, що командир старається для неї, з’являється інтерес. Якщо командир живе з підлеглими поруч, працює разом із ними, вони розуміють, що командир – хороша людина”.

У Тарасовому підрозділі чимало чоловіків, які воюють з 2014-го. Їм він показав, що хоч поки і не має бойового досвіду, але радитиметься, коли чогось не знатиме, але рішення прийматиме самостійно.

“Я їм показав, що можу бути справжнім другом. Я завжди вислухаю, дам пораду, про нашу розмову ніхто не дізнається. І до мене приходять навіть із особистими проблемами, домашніми. Намагаюся бути психологом: відвести кудись поговорити, щось порадити, поспівчувати, як другий тато“, – усміхається Тарас.
Попри те, що війна у 2019-му значно відрізняється від війни у 2015-му чи 2014-му, бувають інтенсивні обстріли з кулеметів та гранатометів. А на початку ротації Тарас мав нагоду перевірити свої знання та витримку. Її дали йому російські окупанти.

“Група противника висадилася, чоловік 20 приблизно, дуже велика. Спершу було страшно, але я взяв себе в руки, щоби підлеглі не хвилювалися. Та група хотіла виявити місця, з яких ми вестимемо вогонь. Вони самі почали стріляти, ми дали їм хорошу відповідь, бій тривав години чотири. Все закінчилося добре для нас. Вони відтоді не намагаються так нахабно просунутися. Іноді, буває, по двоє-троє людей підходять, десь двічі на тиждень”, – розповідає Тарас.
Нині, коли випадає вільна хвилина, він “муштрує” підлеглих, хоче, щоб кожен був охайний, навіть після важких “польових” робіт знаходив у собі сили перевдягтися в чистий одяг. На думку Тараса, тільки так можна стати найкращою армією Європи.

“Насамперед, я мрію закінчити війну на сході України, – відповідає командир на моє запитання про подальші плани. – Наразі намагаються вирішити все дипломатичним шляхом. Але, якщо я не помиляюся, то перемир’я, яке нібито триває досі, вже 22-ге від початку російської агресії, і воно ні до чого не призводить. Якби люди хотіли миру, вони не відкривали б по нас вогонь”.

Він високо оцінює навчання в академії, там аналізували реальні бойові дії. Тарас поки що єдиний військовий у родині.

“Найважливіша робота командира – це збереження життя кожного військового. Якщо він добре виконає цю роботу, тоді і в командира, і в особового складу все буде добре. Я перед заїздом у район ООС збирав свій взвод і говорив їм: “Давайте так, нехай буде, що буде, головне, щоб усі повернулися додому”, – каже офіцер.

“МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ НАПРУЖЕНА ОБСТАНОВКА”: 23-РІЧНИЙ “П’ЯТНИЦЯ” З ВІННИЧЧИНИ ІЗ КОНДИТЕРА СТАВ СЕРЖАНТОМ

П’ятниця” – права рука комвзводу. Йому 23, він із Вінниччини. “П’ятниця” – головний сержант взводу. Обличчя з вусами приховує за бафом. Показує фото в телефоні і нагадує про нашу першу зустріч. Тоді теж стояв біля Мар’їнки, але був прикомандирований до іншого підрозділу.

“Повернувся в свій підрозділ, дослужив, пробув удома місяць і підписав контракт із бригадою”, – розповідає сержант.

Каже, що порівняно з минулим роком, ситуація змінилася:
“Погіршилася ситуація, на мою думку. Вони укріпилися та почуваються впевненіше, може, “еліксир хоробрості” випили. Торік спокійніше було, обстріли теж були, але цього року вони інтенсивніші”.

Втім, українські військові мають добру підготовку. Ті, хто в армії вже кілька років, підказують новачкам, як діяти в тій чи іншій ситуації.
“П’ятниця” вірить у реформування старшинсько-сержантського корпусу за стандартами НАТО і в те, що від цього українське військо тільки виграє.

“Ситуація змінюється потроху, не одразу, звісно, швидко нічого не робиться. Мене навчали латвійці в “учебці”, підготовка точно змінилася. Сержант перебирає на себе обов’язки офіцера, він багато часу проводить із бійцями. Я заміняю командира, коли він кудись поїхав або захворів, дбаю про морально-психологічний стан солдатів, про техніку, сиджу з ними на постах, беру участь у боях. Ми стаємо друзями солдатів, вони нам довіряють. До сержантів дослухаються й рядові, й офіцери. Думаю, з цієї реформи “буде діло”, – каже він.

У мирному житті хлопець був кухарем-кондитером, дуже любив пекти хліб. Але це вже другий його трирічний контракт. Втім, “П’ятниця” каже: справді знайшов себе в армії, зрозумів, що це – його.
“Мені подобається напружена обстановка. Я дуже люблю вечорами чистити зброю. Це мій улюблений процес. Дуже швидко пролітає час, особливо, якщо ще збоку хтось щось розповідає. Буває, що під час бою заклинює автомат. Та коли я чищу свою зброю, я в ній упевнений, знаю, що вона мене не підведе. Коли автомат доглянутий, кожна пружинка на місці, все змащено, коли я до нього навіть говорю, ось тоді впевнений”, – усміхається сержант.

Він не вірить у дипломатію як єдиний шлях закінчення війни. І точно знає, як українські військові можуть перемогти.

“Коли я прийшов на перший контракт, мені старшина дав гілочку з віника і попросив її зламати. Певна річ, я зламав, це було легко. Потім він дав мені віник, і я не зміг його зламати. Так і з людьми. Коли ми поодинці, нас легко подолати, але коли разом, коли ми разом копаємо, воюємо, жартуємо, то ми непереможні. І це не тільки про армію, це про все суспільство. Нам треба триматися купи, як мурахам”, – переконаний “П’ятниця”.

Після закінчення нинішнього контракту, через три роки, він планує підписати новий. І Тарас, і “П’ятниця” прагнуть змінювати ЗСУ і пишаються тим, що їхнє життя пов’язане з військом.

Анастасія ФЕДЧЕНКО, UATV

Джерело UATV
дата 06.12.2019
категорії ООС (АТО)
поділитися

Топ новин на UA|TV