Історія ліквідаторів ЧАЕС, яких заздалегідь нагородили посмертно (ВІДЕО)

Фото з сайта euractiv.com

28 квітня 1986 року. Сотні чоловіків, які вже відслужили в армії, знову отримують повістки з військкомату і ще ні про що не підозрюють. За п’ять годин було створено 731-й окремий батальйон спеціального захисту, який відправили на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

“Посадили в автобуси й повезли невідомо куди. Ніхто ж не знав, ніхто не чув про цю аварію… Вона була настільки засекречена?”, – каже ліквідатор.

Фото UATV

Микола Бондар потрапив до 731-го батальйону з Фастова. Як з’ясував пізніше, резервістів мобілізували 11 військкоматів Київської області. У чорнобильську зону відправили тоді дві ротації по 353 особи.

“Ми часто згадуємо історії, як хлопчину з весілля буквально привезли, або дідуся викликали, який уже за віком не підходив для мобілізації. Але його відпустили, а от хлопець весілля пізніше догулював. Ті, хто з Києва, розповідали, що по гуртожитках ходили, людей збирали. Діяли тоді за воєнним станом, хоч його й не було оголошено”, – згадує Микола Бондар.

Фото UATV

На карті розкреслили три зони навколо ЧАЕС –- смуга відчуження №1, небезпечна зона – №2 та особливо небезпечна – №3. У ній і поселили батальйон. В полі розбили наметовий табір. У перший вечір, як приїхали, згадує Микола Бондар, дивилися телевізор. Прямо під відкритим небом: “Ми бачили, як станція ще спалахувала вогнями час від часу. І дивилися футбол, київське “Динамо” Кубок Кубків виграло в 1986 році. Ми сидимо – ось телевізор, а там, за ним, – станція, в 5 кілометрах”.

Фото UATV

Особовий склад 731-го батальйону відправили на завантаження вертольотів, які з повітря засипали реактор, котрий вибухнув. Резервісти наповнювали мішки піском, доломітом, свинцем, і кріпили на вертоліт.

“Підлітає вертоліт, усі розбігаються, одна людина залишається – ми йому на ноги мішок клали, щоб його потоком повітря не знесло, – і він повинен був гаком зачепити мішок 20-кілограмовий. І ось із 29 квітня по 8 травня ми завантажили понад 5 тисяч тонн“.

Усі дані зафіксовано на карті. Рівень радіації, кількість людей і техніки, завантаження вертольотів по днях, забезпечення батальйону та його схема організації. Це точна копія карти, яка була у командира в 1986-му.

На питання про захист людей від радіації Микола посміхається – каже, за кілька днів самі знайшли на якомусь складі рукавички та респіратори. Показники накопичувачів – приладів, які фіксують дозу опромінення, – знімали окремо й не повідомляли. У дозиметрах, які їм роздали, максимум на шкалі був 50 рентген.

“Мені командир роти дав такі дозиметри, у мене п’ять штучок були в кишені. Коли ми працювали – вони всі зашкалювали. Особливо, коли на станцію ходили”, – каже Микола.

Коли паливні маси стали пропалювати фундамент зруйнованого енергоблоку, і він почав просідати, знадобилися “добровольці” для відкачування води з-під реактора, розповідає Микола. З батальйону – 25 осіб.

“Нам сказали так – хлопці, якби реактор впав у воду, від епіцентру вибуху в радіусі 500 кілометрів нічого живого не залишилося б. Ми мали пробігти по вцілілих коридорах, під’єднати рукави пожежної машини й дочекатися, поки наповниться цистерна. Це було просто вбивство – в протигазах бігати переходами та підвалами. Хвилини 3-4 машину чекали, наповнювали хвилин 5. А нам здавалося – вічність. Назад ми вже швидше бігли…

…А коли повернулися додому – ось я зараз розповідаю, у мене знову мурашки по шкірі – такий стан був ненормальний. Люди як від чуми від нас кидалися. 8 осіб нас до Фастова з Чорнобиля приїхало. На заході якомусь дізналися, звідки ми, розступалися просто – це не передати, досі залишилося те враження”.

“А медогляд ви проходили після виїзду з чорнобильської зони?”, – запитую ліквідатора.

“Взяли кров, обстежили, дали довідки з 408-го госпіталю – практично здорові, й відпустили нас. Так і було написано “практично здоровий” – я зберіг той папірець”.

Працювали ліквідатори під суворим наглядом КДБ, буквально під дулами автоматів. І в суворій секретності.

“У нас була ротація 15 травня – нас замінили другим складом, чергові 353 приїхали. Там водойма була невелика, так нас розвели по різних берегах, умисне не давали можливості приватно порозмовляти з людьми, щоб ми не обмінювалися інформацією”, – продовжує Микола.

Така секретність у майбутньому призвела до того, що ліквідатори довгі роки доводили існування особливого батальйону та свою участь у небезпечних роботах. Їх визнали офіційно тільки 2003 року. Допомогли випадково збережені бухгалтерські довідки про виплати в чорнобильській зоні. Багато документів було знищено.

Фото UATV

“Вони говорили, що людей таких немає, вони всі там загинули. Називали самозванцями. Вертолітники, з якими ми працювали, дісталися до архіву – отримали доступ якимись своїми шляхами. Підняли папери – і, виявляється, ми були наказом усі посмертно нагороджені…”, – говорить Бондар.

Через 32 роки після Чорнобильської катастрофи живих залишилося відсотків 10 – з багатьма зі свого батальйону Микола підтримував зв’язок. А коли дізнавався про чергову смерть, у фастівському музеї Героїв Чорнобиля чорним маркером наводив навскоси чорну лінію на фото.

“Хворіють усі, звичайно, всі інваліди ІІ-ї групи, у всіх втрата працездатності щонайменше відсотків 80… Майже всі у нас – онкохворі, тож ідуть з цієї причини”, – каже Микола Бондар.

Нагадаємо, на UATV виходить новий цикл сюжетів про зону відчуження “Чорнобильський літопис”.

Євгенія БУРДА, UATV